Триває підготовка до Всеукраїнського конкурсу дитячої творчості. Писали і
вірші, і прозу. Але сьогодні почнемо добірку з гумористичного твору найменшої із
студійців:
Лимерик
Песик один из будки
нюхать любил незабудки.
Кошка однажды бежала,
все незабудки украла.
Песику стало обидно:
- Как же, кошка, тебе не
стыдно!
Даша Гавриленко
***
В мене є багато мрії.
Головні – про Україну.
Щоб не було ніколи війн –
усі б усміхнені ходили.
Щоб не зустрілась нам біда -
щасливим буде в нас життя.
Віка Виходцева
Війна
Україно, мені болить за тебе!
Я попитаю стиха сине небо:
- Чому війна на Україні?
Чому народі братські нині
багрову кров все проливають,
Один у одного стріляють?
Чом села наші зруйнували?
Ми ж їх для щастя будували!
Чому степи лежать згорілі?
Ми ж там пшениченьку ростили!
Невинні люди помирають,
а матері синів чекають
марно…
Хай буде мир в моїй країні.
Хай всі живуть у мирі нині,
Хай люди люблять Батьківщину
як батько з матір'ю – дитину.
Валя Нетребич
Каштанова алея
навесні
Каштанова алея
біліє, мов лілея,
мов світлий прапор волі
ясніє на роздоллі.
У небі ні хмаринки,
у парку днів стежинки,
що простяглись далеко
від півдня в край смереки…
А тут – ясна алея
вбралася, наче фея!
Валя Нетребич
Помічниця
Вранці бабця вже на грядці
картоплю садила,
а маленька її внучка
недалеко ходила.
З часом бабця із картоплі
траву вириває,
ось підходить її внучка,
бабця і повчає:
- Із коріням рвати треба,
щоб не виростала,
бо проклята ця трава
всіх уже дістала!
Пішла внучка по стежинці
до іншої грядки:
- Треба бабці допомога,
щоб все було в порядку.
…Ось іде до внуки бабця:
- Що ж ти наробила?!
- Я ж з корінням все і рвала,
як ти мене навчила!
Валя Нетребич
Притча о двух туристах
Пошли
два туриста искать место для палаток. Груз у обоих одинаковый: у каждого
спальник, палатка, каремат, рюкзак с едой, бутылка с водой. Идут они, идут, и
вдруг первый говорит:
-
Мне так тяжело!..
-
Ну давай мне свой каремат.
Отдал
первый второму свой каремат. Идут дальше. Первый снова говорит:
- Ой,
мне тяжело.
-
Ну давай мне свой спальник.
Отдал
первый второму спальник. Идут они дальше. Первый опять говорит:
- Ах,
как мне тяжело!
-
Ну хорошо – давай мне свой рюкзак и воду.
Забрал
второй у первого рюкзак и воду, а потом и палатку. Думает второй: "Ну все,
теперь ему тяжело не будет!" Но вдруг первый снова жалуется:
-
Ох, мне тяжело!
Второй
спрашивает:
-
Почему тебе тяжело? Я у тебя и так уже все забрал.
- У
меня в голове много мыслей, она такая тяжелая!
Второй
забрал у первого голову и спрашивает:
-
Ну что, теперь тебе не тяжело?
-
Теперь нормально! – отвечает первый.
Светозар Швец
Де ж ти?!
Микиту
збудив зовсім не яскравий і ласкавий промінець сонця, як пишуть у романах, а грохот,
схожий на грім. Але те, що це не гроза, хлопчина знав точно, адже він вже
навчився відрізняти грім від вибухів. "Почалося…" – подумав Микита,
не розплющуючи очей. Шкода було першого сну – він був гарний, але про що?
Микита намагався зосередитися і згадати. Але не вийшло, тому що грохот
повторювався. "Десь поруч…" – зітхнув підліток і нарешті розплющив
очі. Знов грохнуло – і Микита побіг до вікна, яке, йому здавалося, тріснуло.
Але ні – скло було ціле, лише кватирка розчахнулася.
В
темряві Микита бачив спалахи, яки підпалювали ніч. Це було красиво, але
страшно. Ось свист – так завжди наближається снаряд. Микита побачив, як згусток
вогню, схожий на хвостату комету, відобразився від темних вікон будинку
навпроти – вони спалахнули. А ще за мить одне з вікон перетворилося на пащу
вогнедишного дракона. У середині хтось заметушився. Хлопчині зробилося
спекотне, ніби він сам був посеред того вогнища. Микита добре знав родину, що мешкає в будинку навпроти. Вдень
Марійка – його однокласниця – говорила, коли вони йшли зі школи, що батьки
зранку поїхали в село до хворої бабусі, а вона зостанеться з молодшим братиком
сама.
Микита
вибіг у вітальню – там вже була мати. Вона стояла біля вікна, охопивши обличчя
двома руками.
-
Чого чекаємо?! – вигукнув Микита і кинувся до виходу.
-
Стій! – скричала мати. – Це небезпечно! Вони впораються!
-
Нема кому поратися – батьків нема вдома, - відповідав син вже з ґанку.
За
мить Микита вже вибивав двері, але вони трималися міцно.
-
Треба у вікно, - кричала мати. Хлопчина вже і сам був біля палаючого вікна…
– Та
не туди, синку! Треба у сусідню кімнату потрапити!
Микита
вибив вікно кухні і щез у темряві. Мати, прижавши руки до грудей, дивилася
невідривно і не зморгуючи у провалля вікна. Хвилина здалася їй вічністю.
-
Тримай! Він знепритомнів, а може, поранений, - почула вона нарешті.
Микита
передав у руки матері хлопчика і знову щез. Тепер вона прижимала до грудей
врятовану дитину, але продовжувала дивитися у вікно.
-
Микита! Де ж ти? – кричала крізь сльози мати.
Їй
відповідало тріскотіння вогню… По вулиці
бігли люди, десь вже вила сирена пожежної машини…
Елеонора Шелегон
