Із поетичного та прозового доробку

Із доробку студійців різного періоду.

***

І я не я, і ти мені не ти.

Ліна Костенко

І я не я,

І ти мені не ти.

Що трапилось

Між нами, любий?

І кожен день

Вуста твої німі,

І очі вогнищем

Палають лютим.

Скажи, коханий,

Іншу ти знайшов,

То не мовчи,

Скажи ти правду.

Твоє мовчання

Гірше за усе,

І серце

потребує ладу.

Допоможи…

Врятуй мене,

Будь ласка.

Шелегон Елеонора

Черное и белое

Есть черные и белые цвета.

Для каждого хорош свой цвет:

Кому-то белый – горе и беда,

А черный – счастье и рассвет.

На белом  черное – всегда ловушка,

В неё, как зверь, боимся мы попасть,

На белом шлем мы письма друг для дружки –

Но темной краской пишем мы опять.

И в ясный день похищенная дама

В плену годами может просидеть,

Крылом махнет чернеющее пламя –

Бежать возможно, не оставив след.

Столкнулись Черная и Белая Планеты,

И серость пролилась вдруг на людей,

Теперь уж нет границ меж тьмой и светом.

А так прекрасно начинался день!

Казалось бы – закончились проблемы,

Нет белого и черного! Тускней,

Все стало в сером цвете. Но дилемма:

Нет больше мыслей, творчества, идей.

Мельгунова Ельвіра

Військовий

Ось бачу я: іде військовий,

І на обличчі усмішка лежить.

Він йде країну захищати,

Якою дуже дорожить…

В труні вернувся з маком у руці –

Його на полі куля пронизала,

І дуже важко нам відповісти,

За що його так доля покарала.

Дім оповитий горем і печаллю,

І материнське серце ще болить…

На жаль, і з кожним, кожним таке буде,

Якщо війна у світі стане жить!

Нетребич Валентина

***

Пулеметы, гранаты

И запах войны,

Вот что, ребята,

Мы помнить должны.

Нетребич Валентина

Букет для неньки

Букет найкращий я для неньки

Збирала довго – весь цей час.

Матуся робить все для нас

І каже: «Ви – мої рідненькі».

А я їй подарую квіти:

Конвалію – бо серцем чиста,

Троянду жовто-променисту

Та запашні бузкові віти.

І незабудкові сапфіри,

А ще – з тюльпанів діадему,

І цю віршовану поему –

Хай все цвіте у нас в квартирі!

Лада Шкворець

Пригоди Юрка та Михайла

Детективна історія

Я сидів у світлій кімнаті, дивлячись у відкрите вікно. Раптом до мене зайшов мій найкращий друг Михайло. Він був у темно-зелених шортах, у червоній футболці з малюнком Міккі Мауса.

- Привіт, Юрко, - привітався Михайло.

- Привіт! Як ти спав? Добре? Нічого не чув уночі? – накинувся я на Михайла.

- Ні, а що? – поцікавився він.

- Сьогодні вночі я почув дивне гарчання на задньому дворі, і після цього не зміг заснути, - поділився я тривогами.

- Зрозуміло. Не знаю, може, ти чогось передивився увечері, і тобі це привиділось? – висунув гіпотезу друг.

- Ні, ні! Я вчора ввечері у своїй кімнаті читав книгу «Пригоди Шерлока Холмса» – нам на канікули задали, - стурбовано сказав я.

- Добре, тоді на нашу долю випало випробування, - прокричав Михайло.

- Яке? – запитав я.

- Розгадати цю загадку і стати справжніми детективами! – епічно мовив Михайло.

- Ну не знаю, мені ця пригода подобається, але…

- Що «але»? – підозріло запитав він.

- Я думаю, що це дуже-дуже елементарно, і тут немає чого боятися, - заспокоїв себе я.

- Ну то й що! Це цікаво, чи не так? – вмовляв друг мене.

- Ну добре, я згоден, - погодився я.

- Чудово! Сьогодні ввечері біля старого сараю – будемо збирати докази для нових гіпотез, - мов язиката Хвеська, заговорив Михайло.

- Добре-добре, але що ж нам з собою взяти? – поставив слушне питання я.

- Візьми ліхтарик, плащ, лупу, пензель, фарби і прихопи щось попоїсти. Прихопи іще мотузку, але дуже міцну, - перерахувавши потрібні речі, Михайло узявся їх збирати.

- Навіщо тобі фарба, пензлі і мотузка? – запитав я.

- Ми будемо ставити пастку для звіра, якого ти чув уночі, - відповів Михайло.

По моїх очах можна було здогадатися, що я, хоч трішки, але боявся, адже невідомо що ми можемо зустріти у сараї.

Через декілька годин до моєї кімнати зайшла матуся.

- Юрчику, любий, помий посуд та сходи до магазину, - попросила вона.

- Добре, я проведу друга і все зроблю, - відповів я і почав збирати конструктор.

Ми зібрались, і Михайло підійшов до дверей нашої квартири.

- Бувай, та не забудь прийти до старого сараю із наплічником та ліхтариком, - нагадав він.

- Добре! Не хвилюйся. Бувай, - попрощався я.

Після того, як сходив до магазину та перемив посуд, я вирішив подрімати. Ввечері, коли мама дивилася телевізор я вирішив утекти через вікно. Оскільки ми жили на першому поверсі, та ще й на кухні перед вікном був карниз від підвалу, то втекти було дуже неважко.

Я спустив портфель на карниз і почав спускатися. Злізши додолу, я попрямував до сараю. Він виглядав не дуже: увесь старий, з дряхлими дошками, що ледь-ледь трималися вкупі. Я підійшов до нього та побачив темний силует. Опинившись поруч, я зрадів, коли упізнав Михайла.

- Я зачекався! – нагримав на мене друг.

- Пробач, мене мама затримала, - виправдався я.

(Далі буде)

Нетребич Валентина

За мотивами Дари Корній

     27 березня відбулося чергове засідання клубу "Контур". Юні поети та прозаїки дізналися про книгу Дари Корній "Петрусь-химородник" та створили власні твори за її мотивами.

      
Варто зазначити, що свої вірші та оповідання наші таланти 7 квітня прочитають в якості подарунка до приїзду самої Дари Корній.

Легенда про квітку папороті

Колись дуже давно народилася біля лісу у хатинці дівчинка. У неї були карі очі, а волосся вогняного кольору. Вона була особливою і її звали Катею. Дівчинка мала здатність говорити з лісовими духами. У тринадцять років Катя вільно володіла мистецтвом преображення рослин.

У п’ятнадцять років її відправили до лісу за грибами та шишками, та вона заблукала. Але Катя змогла знайти спільну мову зі звірями. Дівчина прожила в лісі до старості, а на місці, де вона померла, виросла квітка папороті. Вона була прекрасна як зоряне небо і пелюстки його були як пекуче сонце.

З тих квітка папороті розквітла раз на рік у день смерті Катерини.

Шкворець Лада

        Папоротник

Дуже важко всім знайти

Квітку папороті в лісі

І дістатись до мети,

І дізнатись таємниці,

Де цвіте і де росте,

Хто ж її оберігає?

Сяйво квітки золоте? –

Тільки Папоротник знає.

Папоротник – добри й дух,

Добрим він допомагає,

Освітляє все навкруг,

Папороть від злих ховає!

Нетребич Валентина

         Велична квітка

В полі ходить птах величний,

Несміливий, блискавичний,

Охороняє скарб великий –

Квітку папороті цю.

Її віддасть він молодцю,

Який відважиться пройти

Крізь всі страшні-страшні ліси.

Ходять там примари злі,

В болотах – водяники.

А ще живе там лісовик –

Пропускати він не звик.

Хто перешкоди подолає,

Візьме цю квітку дорогу,

Той щастя-радості зазнає,

Не дасться горю, ворогу.

Виходцева Вікторія

         Вовкулака
Понурий вигляд, великі брови,

Очі червоним вогнем горять – 

Це вовкулака в людській подобі, 

Людина-перевертень, – говорять. 

І має він надприродну здатність 

Втілитись у вовка в темну ніч.

Ліси та бір – така його власність, 

Спрага – з темрявою віч-на-віч. 

Бувають вроджені, обернені, 

Відьомськими вражені чарами, 

Серця їх жорстокі, злості сповнені, 

Обвиті темнющими хмарами. 

Вони змушені бігти до лісу, 

Тулитись до зграї лютих вовків, 

Служать давно вони злу і бісу, 

Найжорстокіші з усіх хижаків. 

Шелегон Елеонора

Доньки Мари

Вийде злюща Лякливиця,

А за нею – Вогневиця.

Всіх до смерті полякають

Ще й здоров’я забирають.

І потворні, і страшнючі

Ці старезні духи злючі.

Кузюк Світлана

               Віла

З золотим волоссям дух

Освітляє все навкруг.

Рідко зустрічається,

Все він вихваляється:

«У печері оселилась,

Людям ще не підкорилась,

Із води я народилась,

В квітці лілії з’явилась.

Віл багато є на світі,

Любимо купатись в цвіті,

Хмарах, озерцях, горах

І в усяких джерелах.

Хоч живинками нас звуть,

Прості люди не знайдуть!»

Коваленко Вероніка

 Присутні на заході гості студії також долучилися до літератуної праці. І в них вийшли досить добрі експромти.

            Мара

Могутня і грізна богиня Мара

Живе за рікою Смородина.

До неї веде калиновий міст,

Який стереже триголовий змій.

Пономаренко Віра

           Домовичок
У моїй кімнаті жив Домовичок,

Він був вчений мужичок,

Його життя було як гра,

Скрізь з ним гралась дітвора.

Безліч в нього є братів:

Один зветься Лісовик,

Живе собі у лісі він,

Дуже любить листя дзвін.

Скарбник – монету береже,

Пічник – вогонь оберігає,

Покутній святість поважає.

Пилипенко Данило

Конкурсні твори

Сьогодні ми працювали над творами, які будуть подані на конкурси "ФантФест" та "Я – чарівник". 

Додатково контурівці отримали домашнє завдання – написати вірші за мотивами творів Ліни Костенко, з якими вони виступатимуть під час фестивалю, присвяченому видатній українській поетесі.

Шелегон Елеонора таки дописала свою фентезійну історію під таємничою назвою "ТЕРМИУС".

Глава 2.

После долгого падения мы наконец пришли в себя. Мы находились в помещении, очень похожим на дворец Термиуса.

- Где мы? – воскликнула я.

- Мы в Нижнем Мире, - сказал Термиус, помогая нам с Тимой встать. – Я не знаю, что тут случилось, раз меня вызвали таким необычным способом. Оставайтесь тут и не переживайте.

И он мгновенно исчез.

Я заметила, что Жоржик был очень взволнован.

- Что с тобой? – спросила я.

- Тут происходит что-то неладное, Жоржик, рассказывай, - возмущенно произнес Тима.

Рыбка начала рассказ:

- Дело в том, что тут правит помощник Термиуса – Варфлей. Король доверял ему, но за все это время Варфлей очень испортил Нижний Мир. Жители начали погибать, потому есть стало нечего, так как он все самое лучшее забирал себе. Термиус выбрал неправильного правителя, который все скрывает. И это я сделал так, чтобы мы все оказались в Нижнем Царстве, чтобы помочь Термиусу увидеть злодеяния Варфлея.

Вдруг раздались крики.

Мы выбежали из дворца и увидели, что Варфлей сжимает в руке камень с душой Термиуса, а сам король стал прозрачным и через несколько секунд совсем исчез.

- Мы опоздали, - растерянно воскликнул Жоржик.

- Ты же умеешь читать мысли, - напомнила я.

- Узнай, куда Варфлей прикажет спрятать душу Термиуса и мы поможем его спасти, - сказал Тима.

Нам повезло, что нас никто не заметил, ведь раньше никто из жителей Верхнего Царства, кроме Жоржика и Правителя, не мог сюда попасть. Поэтому мы затаились и ждали рыбку.

Когда он приплыл назад, он радостно сообщил, что знает, где находится камень с душой.

- Так чего же мы ждем. Давайте заберем его! – сказал Тима.

Но Жоржик остановил его, сказав, что все не так просто, что это камень охраняет двуглавый змей.

- Он всю жизнь был на цепи и не видел ничего больше, кроме своей пещеры. Варфлей не хотел его отпускать, а змей больше все на свете стремится к свободе, но оковы сдерживают его.

Слушая рассказ Жоржика, мы побежали.

Когда мы вошли в пещеру, змей начал издавать страшные звуки.

Я не испугалась и подошла к нему поближе.

- Ты чего меня не боишься? Смелая что ли? – удивился змей.

- У тебя есть то, что нам нужно.

- Какие наивные! Вы думаете, я отдам вам то, что мне приказал охранять Варфлей?!

- А ты знаешь, что ты охраняешь?

- Нет, но какая разница!

- Это душа Термиуса, и если ты нам отдашь её, то он освободит тебя.

- Термиус? А что с ним случилось?

- Варфлей забрал душу с его слабеющего тела, тем самым став Правителем двух миров.

- Почему я должен вам верить? Я не знаю кто вы! – глаза змея загорелись пламенем.

Тут подплыл Жоржик и спросил:

- Тима, ты отправишься обратно на Землю?

- Я бы хотел остаться тут навсегда, но с таким правителем мы погибнем!

Тут Жоржик перебил его и огорошил предложением:

- Ты готов стать Правителем?

Тима воскликнул:

- Но ведь если мы возродим Термиуса в моем теле, то моя душа погибнет!

- Вовсе нет, - улыбнулся Жоржик. – Дело в том, что если в жителя подводного мира вселяется душа Термиуса, то душа того существа гаснет, а новое тело Термиуса со временем исчезает. Мы не надеялись, что нам так повезет и в наше царство спустится человек, ведь именно если Термиус вселится в человека, то его тело будет бессмертным, а их души будут существовать вместе.

- Тогда я готов, - воскликнул Тима.

Услышав все это, змей отдал мне сундучок.

Я поблагодарила змея, открыла, взяла камень и приложила к Тиминой груди.

Вдруг свет озарил Тиму и он сказал:

- Спасибо вам всем.

Тима-Термиус подошел к змею, приложил руку – и оковы рассоединились.

Вдруг забегает Варфлей и…

В этот момент я открыла глаза и поняла, что это был всего лишь сон.

А Виходцева Вікторія створила сценарій короткометражного мультфільму:

Я – чарівниця

Було літо. Яскраво світило сонце. Дівчинка гуляла у парку. На ній було біле платтячко, волосся розпущене, не ногах білі сандалики.

Раптом загримів грім. Дівчинка підняла голову і побачила, що на недавно блакитному небі почали збиратися великі, грізні грозові хмари. Дівчинка опустила голову і поспішила додому.

А тим часом хмари почали темнішати. Дівчинка бігла через парк. Деякі перехожі повідкривали парасольки, але дощу ще не було.

Раптом з великого куща хтось занявкав. Дівчинка різко зупинилася і здивовано подивилася на кущ, а потім на хмари, з яких загрозливо гриміло. А в кущах все ще хтось жалібно нявкав.

Дівчинка підійшла до куща і поглянула, що за ним. Її очі були сповнені цікавості і жалю водночас.

У кущах лежало і нявкало кошеня. Воно було коричневого кольору, а лапка в нього була поранена.

Дівчинка якусь мить стояла в нерішучості, а потім обережно взяла кошенятко на руки і побігла додому.

Раптом почалася злива. Дівчинка прикрила кошеня своїм довгим і пишним волоссям. Усю дорогу воно мовчало. Коли дівчинка підійшла до свого великого дому із цегли, кошеня знову занявчало.

Дівчинка увійшла до під'їзду. Двері квартир були всі як один чорні, з блискучими жовтими ручками, а стіни під'їзду – зелені.

Дівчинка піднялася пішки на п’ятий поверх і подзвонила у чорний дзвінок. Двері квартири відкрила мама. Вигляд у неї був стривожений. Одягнена вона була у червоний халат, чорне волосся розпущене, на ногах червоні капці.

- Де ти була і навіщо принесла додому кошеня? – запитала вона після того, як впустила у квартиру доньку з кошеням на руках.

Помешкання, до якого увійшла дитина, мало сині кольори: і стеля, і підлога.

Дівчинка скинула туфельки, накинула капці та відповіла:

- Воно поранене, і я не могла залишити його під дощем.

За вікном посилилася злива, немов хтось стукався у шибу. Тільки тепер мама помітила, що у кошенятка поранена лапка.

Раптом із сусідньої кімнати вийшла чорна-коричнева киця. Дівчинка опустила невелике руде кошеня на ліжко. Маля лежало і нявкало.

- Мурка може не прийняти кошеня, - сказала мама.

Жінка й не помітила,, як Мурка застрибнула на ліжко і почала лизати поранену лапку кошеняти. Воно одразу перестало нявчати. За кицькою та кошеням спостерігали мама з дочкою.

- Гаразд, хай кошеня залишається, - сказала мама.

… Маленький котик прижився у дівчинки, яка часто любила казати:

- Як добре, що кошеня залишилося у мене.

А ще юна літераторка принесла вірш, написаний нею до Дня рідної мови.

Українська мова

Наша українська мова
Лагідна, мов колискова.
Дзвінко, голосно лунає
Над квітучими гаями.
І пишається піснями,
мелодійними словами.

А слова ті вільно ллються
з гір ясних на полонини,
заплітають вони коси
у червоної калини.

Українська наша мова
чарівлива і казкова,
Мов біленька та Лілея.
Нема кращої за неї!

За мотивами творів Еліни Заржицької

     Члени клубу "Контур" продовжили активну підготовку до скайп-спілкування із письменницями з Дніпропетровська Наталією Дев'ятко та Еліною Заржицькою. Варто зауважити, що літераторки минулого року люб'язно надіслали до бібліотеки свої книги та диски із супровідними матеріалами, тож наші юні таланти розпочали знайомство з доробком письменниць саме із прочитання їх книжок та перегляду їх екранізацій, а саме - мультфільмів.
Цікаві історії спонукали їх створили власні оповідання за мотивами творів зазначениих авторок.

             Їх ми сьогодні і публікуємо.

За мотивами книги Е. Заржицької 

«Як черепаха Наталка до школи збиралася» 

Нові друзі

Черепаха Наталка йшла зі школи. Її увагу привернув великий постер на Дереві оголошень. У ньому йшлося про набір дітей до музичної школи. І вона вирішила випробувати долю.

Прийшовши на заняття, в коридорі вона почула, як грає скрипка. Ця мелодія їй дуже сподобалася. Вона увійшла до класу, з якого линули ті чудові звуки, та побачила незнайомку. Це була сороконіжка.

- Привіт, я – Наталка. А як тебе звуть? – спитала вона дівчинку.

- Моє ім'я – Ніна, - радо сказала вона.

Вони сподобалися одна одній.

- Як чудово ти граєш! – вигукнула Наталка. - Ти давно навчаєшся?

- Звісно, я вже у четвертому класі. А ти тут новенька? – спитала Ніна.

- Так. Мені дуже сподобалася твоя гра. І я вирішила вчитися грати на скрипці разом з тобою.

У них з Ніною було спільне хобі, тому дівчата швидко потоваришували. 

Так розпочалася дружба Наталки і Ніни.

Бережна Софія

Як Черепаха Наталка від біди врятувала

"Як сьогодні гарно! Так хочеться помалювати. Піду я додому, візьму мольберт і фарби та напишу пейзаж", - міркувала Наталка.

Раптом вона почула плач, стогін і тихий крик. Розсунувши очерет, Наталка побачила рибку Римму, яка лежала на березі і просила про допомогу.

- Що сталося, Риммо? – спитала черепашка.

- Я бавилася і випадково вискочила на берег, - відповіла рибка.

- Я зараз допоможу тобі!

Наталка взяла рибку й обережно кинула в річку.

Та вдячно сплеснула хвостом та поплила у своїх справах.

Мельгунова Ельвіра

За мотивами повісті-казки Е. Заржицької 

"Пригоди Рожевого Динозаврика та його друзів"

Заплутана історія в доісторичний час

Заплутана історія розпочинається з провидиці сороки Соні, якій наснилося, що народжений у грозову ніч динозавр стане майбутнім королем. Аби цьому запобігти, птаха прийняла дуже хитре рішення…

…Однієї дуже темної ночі була дивна гроза. Кожну хвилину небо пронизували сполохи блискавок. Усі динозаври сиділи по домівках, лише мегозавриха Міла не спала, бо стерегла малят, які щойно вилупилися. Усі синочки були однакові, крім одного. Найменший динозаври мав бузковий колір і зовсім не був схожий на чотирьох братів. Мегозавр-мама дуже боялася такої дивної грози, тому пильнувала, вдивляючись у вікно. Заснула вона пізно.

На ранок вона вийшла надвір і побачила, як знайомі динозаври бігають по лісу. Одні кричали "Рятуйте!", а інші запитували: "Що сталося?"

Міла зупинила налякану сусідку – риоязавриху Риту.

- Що тут відбувається? – запитала вона.

- Ми шукаємо маленького динозаврика, який народився у цю дивну ніч, - відповіла Рита.

- І хто цю кашу заварив? – знову запитала Міла.

- Сорока Соня, провидиця. Вона побачила майбутнє: народжене вчора немовля через десять років стане найбільшим динозавром і, до того ж, буде нашим королем. Але, оскільки він не син правителя, то прийде до влади незаконно. А щоб цього не сталося, ми повинні його позбутися.

Мегозавриху вразило почуте, адже, судячи з пророцтва, один з її синів стане королем динозаврів. Раптом у Міли з'явилася ідея сховати дитинчат до дорослішання, а вже потім її синок сам досягне свого.

Та любляча матуся навіть і не підозрювала, що ж буде, коли всі дізнаються про те, що вона сховала майбутнього короля.

Минали роки. Маленький Діно зріс і подорослішав. Йому виповнилося п'ять років. Він і надалі вирізнявся від оточуючих. Мегозавриха турбувалася про те, щоб ніхто не дізнався про таємницю, тому не випускала дитинчат із дому. Але шибеникам весь час кортіло вийти на двір. Однієї ночі, коли мати спала, це їм майже вдалося. Саме тому Міла вирішила переїхати разом із синами з лісу назавжди.

Вона запакувала речі і вирішила тікати вночі.

Але сталася несподіванка: хтось наполегливо стукав по одвірку. Міла зачинила діточок у своїй кімнаті і прочинила двері.

На порозі стояла незнайомка.

- Я – Мілана, - представилася вона. – Можна зайти?

- Заходьте – вип'ємо чаю з печивом. Але недовго, бо ми вже збираємося спати.

За чаюванням гостя розповіла свою історію. Виявилося, що п’ять років тому у неї вкрали єдине яйце, з якого незабаром мав з'явитися нащадок. І тепер вона шукає свою дитину.

Раптом розчинилися двері спальні і на підлогу вивалився гурт юних динозаврів. Один із них був бузкового кольору.

Мілана широко розкрила очі і тремтячим голосом запитала:

- Хлопчику, скільки тобі років?

- П’ять, - весело відізвався він.

- Ти – мій син, - несподівано мовила вона.

- Ні, це моя дитина! – вигукнула Міла, обіймаючи Діно. – З чого ви таке вигадали?

- Розумієте, усі хлопчику в нашому роді, бо він королівський, до п’яти років мають шкіру бузкового кольору. І вже потім він починає темніти, тож згодом дорослий динозавр стає зеленого кольору із блакитною та червоною смугами по боках.

- З королівського роду? – перепитала Міла, пригадавши сороччине пророцтво. – Здається, я знаю, хто нам розповість усе до деталей!

Міла з Міланою вирушили до віщунки Соні… 

Упізнавши королеву Мілану, сорока так перелякалася, що все миттю розказала. Виявилося, що п’ять років тому вона вкрала і підкинула королівське яйце Мілі, тому мегозавриха ростила принца як свого сина.

- А де ж моя дитина? – з розпачем вигукнула вона.

- Я забрала твого хлопчика і ростила його як свого.

- Віддавай його! – наполягла Міла.

- Добрр-е, добррре, - заторохтіла злякано сорока. 

Вона провела їх по коридору і відчинила двері до таємної кімнати. Там на стільчику сидів хлопчик і читав книгу.

- Синочку! – зраділа Міла і кинулася його обіймати.

Після щасливої розв'язки минув рік. Всі, а особливо батько-король, вітали повернення принца. Діно оселився в палаці. Він подорослішав, і його шкіра почала темніти. Хоч він і полюбив Мілану, але часто сумував за Мілою та братиками, з якими виріс. Тому Мілана дозволила Мілі зустрічатися із сином і забирати його на вихідні до себе. Хлопці бавилися в ігри. Не одразу, але вони звикли до нового сором’язливого братика, якого справжня мати назвала Грицьком.

А сороку Соню геть викинули із королівства назавжди.

Нетребич Валентина

За мотивами славнозвісних "Стрекозы и Муравья" та інші історії

Готуючись до спільного проекту літературної студії "Контур" при Херсонській обласній бібліотеці для дітей та творчого дитячого колективу при музичній школі (проект має назву "12 книг - 12 місяців" і стартуватиме він офіційно 29 листопада), наші юні поети та прозаїки написали чудові вірші та оповідання за мотивами байки Івана Крилова "Стрекоза и Муравей".

Першою із завданням впоралася Валя Нетребич, написавши вірш-продовження:

Танці, співи і робота

Жвава бабка-стрибунець
Наостанок станцювала,
Гарну пісню заспівала...
Дунув холод-вітерець.

- Літніх днів для танців мало!.. –
Бабка тут зітхнула гірко.
Раптом бачить – гарна нірка!
... А вона вже замерзала.

- Добре в нірці одпочину,
Розпланую літню днину,
Танці, співи і робота –
Ось тепер моя турбота!
Власну інтерпретацію твору виклала юна Дашенька Гавриленко:

Приключения Стрекозы и Муравья

Стрекоза все лето пела,
Танцевала и летала.
Муравей был занят делом,
Стрекоза не помогала.
Но зима в их лес пришла.
Кушать хочет Стрекоза.
К Муравью летит домой:
- Помоги, кум милый мой.
- Что поделать, заходи,
Только больше не ленись,
Летом пой, но и трудись,
Холод ждет всех впереди.
... Вот весна пришла в их дом.
Бабочка зовет вдвоем –
День рожденья отмечать,
Кушать, петь и танцевать.
Муравей принес ей в дар
Сладкий мед и самовар.
Стрекоза не принесла –
Очень бедная она.
Бабочка пустилась в плачь.
Муравей сказал: Не плачь!
Песню, танец сочинит,
Станет дом твой знаменит.
А Лада Шкворець створила осучаснену прозову оповідку:

Стрекоза и Муравей. Версия  2.0
Стрекоза все лето скакала. А ближе к осени наняла строителя-Муравья. Прошло три недели, и домик был готов. Двухэтажный, огромный, с подземными ходами.
Стрекоза жила на первом этаже, а Муравей не успел построить дом и жил в подземных ходах.

Наступила весна. Муравей построил домик и для себя. Одним солнечным днем Стрекоза летала над домом Муравья. Посмотрела она на его лужайку, отвлеклась и врезалась в дерево. Муравей быстро среагировал, сорвал мягкий листик лопуха. Стрекоза упала на мягкую лопуховую подстилку.
Обрадовалась Стрекоза, пригласила Муравья на прогулку. Они пошли гулять и вместе смотрели на закат.

А Даша Юдіна своїм твором зазирнула за завісу творчого процесу самого баснописця Івана Крилова!

Стрекоза и Муравей

Попрыгунья-стрекоза
Лето красное пропела,
Оглянуться не успела…
- Не успела... нет, не так.
Позитивный муравей
Нес из леса для дверей
Три огромнейших бревна.
- Да что ж такое! Эх, не выйдет из меня поэта.
Мальчик Ваня вышел на улицу и стал рассматривать, как дружные муравьишки строят себе дом.
- Ну почему вы такие маленькие? И дом зачем строите? Делать что ли нечего?!
- Почему же, еще как есть чего!, - услышал Ваня.
Он посмотрел вниз и увидел хмурого муравья.
- Ладно…
- То–то же! Это вам, стрекозам делать нечего, летают да прыгают, живут без забот.
- Без забот? Ты серьезно? – вмешалась стрекоза. – У нас дел - выше крыши.
- Ну да, ну да, - сказал муравей. – Вы летом ничего не делаете, а потом зимой к нам как на базар приходите.
- А вот неправда! У нас свои дома есть.
- Интересно, и где же они?
- Да везде! И вообще, летом надо отдыхать, а не носить всякие грязные ветки, - огрызнулась стрекоза и улетела.
- Это что же получается? - удивился мальчик. – Они летают и развлекаются, а зимой к вам жить просятся!
- Да, - ответил расстроенный муравей.
- Я понял, - крикнула Ваня и побежал в дом.
Схватив ручку и чистый лист бумаги, мальчик начал писать: "Басня "Стрекоза и Муравей".
Попрыгунья-стрекоза
Лето красное пропела,
Оглянуться не успела,
Как зима катит в глаза.

А Юдіна Маша вирішила власним оповіданням зясувати, 

Почему муравей такой сильный? 

Один раз у мальчика в школе спросили:
- Почему муравей такой маленький, но сильный, а жук большой, но неуклюжий?
И мальчик начал думать вслух:
- Может, потому, что жук объелся сладостей и поэтому не может ничего поднять, а муравей занимался спортом и поднимал гантели. А может, потому что жука кто-то ударил и у него закружилась голова, а муравей в это время объедался фруктами и овощами. Может, муравья заставляли родители и он тренировался, а жук все время плакал и упирался, и поэтому он лежал на диване. А может, потому, что жук очень мало спал и поэтому он засыпал на ходу, а муравей высыпался и вставал в двенадцать часов дня.
- И все же, почему муравей сильнее, но меньше жука? – спросил мальчик дома у мамы.
Мама и отвечает:
- Потому что муравей ведет здоровый образ жизни: он – трудяга и трудится изо дня в день, а жук… сам подумай и реши.

А Віта Виходцева, що співчутливо поставилася до легковажної бабки, присвятила їй реалістичну замальовку:

Судьба стрекозы 

Однажды я сидела на лавочке в парке и заметила удивительную картину в небе: ворона гналась за стрекозой, а стрекоза еле-еле увертывалась от неё. Когда стрекоза совсем обессилила и упала на землю, сломав крыло, несколько муравьев подняли её и потащили к себе в муравейник. А я осталась сидеть на лавочке и обдумывать, что дальше случилось со стрекозой. 

Когда наступил вечер, мне пришлось идти домой и садиться за уроки. Но они никак не хотели идти в голову – все мысли были о бедной стрекозе. Я не выдержала и рассказала все маме. Она объяснила, что муравьи вылечат стрекозу и отпустят, когда у неё заживет крылышко. Но перед тем, как они позволят ей улететь, стрекоза должна пообещать муравьям, что будет осторожна.
Слова мамы успокоили меня, и я спокойно сделала уроки. А потом сочинила стишок:
Стрекоза-стрекоза,
Будь осторожная всегда!
В птичьи лапы не иди,
Комаров и мух лови.

А наймолодші початкуючі поети Знахуренко Гліб та Малайрев Ілля створили віршовані історії про пригоді лісових комах.

Приключений Жук-жирафа, Стрекозы и Муравья

Жук-жираф в траве идет,
Видит – муравей ползет.
Захотел мурашку съесть,
Тот успел на дуб залезть.
Тут летела стрекоза,
Заманила паучка.
В паутину он попался,
Паутиною питался.

Знахуренко Гліб 

Приключения паучка

Вот паук уже ползет,
Сзади муравей идет.
Ну а в травке - паучок,
Там играет с ним дружок.
Наш знакомый богомол
Смотрит - червь спешит домой,
Ну а пчелы все жужжат,
Стрекоза – туда-сюда.

Малайрев Ілля

Ось такі пригоди мурашок уявили діти.

А Валя Нетребич нарешті закінчила легенду "Чому з’явилися гори, або Велетень Картап та купець Олекса", з цією подією ми її щиро вітаємо!

Велетень навіть і не здогадувався про чари, які надавали йому сили і могутності. Це був Дух Гори, який захищав його від загибелі та знесилення.
Олекса і питає велетня:
- Ну що, готовий?
- Звичайно, - мовив велетень, - завжди готовий.
І почався важкий бій.
Багато селян утратив Олекса та й сам був знесилений. Запеклий бій вплинув і на здоров'я могутнього супротивника. Тому зібравши останні сили, Олекса вирішив схитрити. Він побачив величезний дуб, що ріс на схилі гори. Чоловік, ризикуючи зірватися у прірву, стрибнув на дубову гілку. Маневр Олекси спрацював. Велетень зрадів такій необачності людини, бо з дуба дітися ж нікуди! та й нахилився з краю прірви, щоб дістати Олексу та вбити його. Не розрахувавши сили, він так рвучко простягнув велетенські лапища, тримаючись за обрив тільки ногами. Аж раптом ступні зісковзнули – і Картап, ревучи, як потужний водоспад, полетів вниз.
Врятованого Олексу селяни витягли із дуба і, голосно вітали з перемогою. Адже це була велика перемога добра над злом.
Звільнивши Івана та Марусю, люди повернулися у село.
Маруся, як побачила свого тата, зраділа, аж у її очах забриніли сльози радості. П'ятнадцять років тримав злий велетень Марусю у клітці.
Ось і підійшов до Марусі Олекса та й мовив:
- Виходь за мене заміж! Я ж тебе врятував, тож зроби мені милість – одружися зі мною.
- Я згодна, - сказала дівчина.
Тут господар і каже:
- Я вас благословляю на шлюб.
Через декілька днів, а то і менше, зібралися Олекса, Маруся та Іван до майстра за килимом. На наступний день приїхали вони вже з гарним-прегарним килимом. Господар як побачив той килим, та й каже:
- Де ви цю красу взяли?
- Та й не питайте, ви краще шукайте місце, де б його повісити! Ми вам його даруємо, - рішуче сказав Олекса.
- Справді, ой, дякую. Але ж мені тепер треба і вам зробити послугу.
- Та що ви, - каже Олекса, - не переймайтесь!
- Та ні, я знаю, що вам подарувати – дім. У мене є знайомий, що неподалік хату продає. Я вам її і куплю.
- Ой, справді, тату?! Красно-прекрасно дякую, - зраділа Маруся.
- Завтра весілля гуляти будемо, - сказав Олекса.
Відсвяткували вони весілля, а на наступний день в'їхали у нову хати.
Минуло два роки. У Марусі та Олекси з'явилися діти: Омерко і Оленка. А Іван одружився з файною жінкою, яка жила у розкішній хаті, яку розмалював для неї кум-маляр, а також мала чимале господарство – город, садибу та численну худобу. Невдовзі й у Івана народився синочок.
Ось як зажили у селі Вакулівці купець Олекса та колишній його слуга Іван. Така от вийшла гарна історія…

До того ж, Валя написала вдома і гарний віршик про слона та мрії. Ось він:

Слон и продавцы

Рекламируют мечты
Леся, Федя, я и ты:
- Чтобы взять их и купить,
Нужно взрослыми побыть.
Слон не хочет повзрослеть:
- Я хотел бы полететь!
- Что ж, - сказали продавцы, -
Не хотите ль вы дворцы?
- А придется мне лететь?
- Не готов ты повзрослеть!
- Рассмотрю хотя б мечты, –
Переходит слон на ты.
- Есть мечта – по морю плыть.
- Есть мечта – на пляже жить.
- Есть мечта – в горах бывать.
- Есть мечта – любить летать.
- Хоть любую выбирай,
Только, слон, не забывай:
Чтобы взять их и купить,
Слоном взрослым нужно быть.
- Что ж, придется в снах бывать,
Про мечту слону мечтать…