Моя маленька перемога
Я була в чудовому настрої: нарешті отримала 10
балів по біології. Справа в тому, що вчителька не дуже полюбляла ставити високі
оцінки, але моя відповідь була дійсно блискуча. А ще я нарешті перемогла у
суперечці вередливу Лізу, до того ж встигла купити в їдальні останню булочку.
Нічого не вказувало на неприємності. Але коли до
класу увійшла наша класна керівниця, її наполегливий погляд зупинився саме на
мені. Я зрозуміла: зараз щось трапиться. Вчителька, поблискуючи скельцями окулярів
сказала, що в конкурсі будуть приймали участь я і мій однокласник Рома. Отже, це
"щось" було участю у конкурсі виразного читання. Рома вже не раз виступав
і взагалі полюбляв голосно і з настроєм декламувати вірші. Тож зараз він дуже зрадів. А ось я… Я полюбляла
складати вірші та різні історії – мені завжди приходили на думку фантастичні і
казкові пригоди. Я вже не раз отримувала нагороди на різноманітних літературних
конкурсах. Але читати щось на публіці мені не дуже подобилося. Якийсь жах холодною
рукою стискав щось у моєї середині, і я нічого не могла з цим вдіяти.
- Віко, ти ж складаєш гарні вірші. Тож треба
виступити за нашу школу у номінації "Автори віршів".
Аргументи вчительки були зрозумілі. Я перехопила
погляд Лізи і несподівано для себе дала згоду. На той час я тільки хотіла ще
раз втерти носа цій зухвалій дівчинці. Тим паче, що конкурс маячив десь далеко –
аж за два тижні. З численних моїх віршів вчителька обрала не самий мій
улюблений, але я не сперечалась. Попереду була подорож у Львів, і життя
здавалося мені цікавим і чудовим. На мене чекали всі ці стародавні замки з
привидами, зелені гори, стрімкі та прозорі річки - це справжня казка!
Але вона скінчилася, коли потяг зупинився у
Херсоні. Вчителька чекала на пероні, усіх привітала, а мені нагадала:
- Завтра, Віко. чекаю на тебе. Будемо тренуватися,
тобто буде репетиція.
Я навіть не одразу зрозуміла, про що йде мова. Яка
репетиція на канікулах?!
- Вікусю, ти все забула! – посміхнулася мені матуся,
помітивши, що я розгубилась.
Вдома я стала пригадувати вірш, з яким мала
виступати на змаганнях. С подивом зрозуміла: я повністю його забула. Власноруч
складений минулого року вірш глибоко сховався у пам'яті і я не могла його звідти дістати. Надрукований
варіант вірша я ще 2 тижні тому віднесла у школу і тепер зовсім не знала, що
мені робити. Перед очима стояв прискіпливий погляд Лізи… Я намагалася скласти
вірш знову, бо пам’ятала його суть. Але моя муза теж кудись поділася – мабуть, була
на канікулах…
Родина, як могла, заспокоювала мене. Всі давали
поради.
- У школі, як побачиш текст, то зразу згадаєш, -
запевняла мама.
- Як це можна не пам’ятати власного вірша? –
дивувалась бабуся. – Просто пригадай!
Молодша сестричка запропонувала:
- А ти, Віко, подзвони вчительці і дуже хворим
голосом скажи, що геть нездорова…
У школі вірш таки знайшовся, але я почувалася не в
своїй тарілці. Я читала його зовсім не виразно, весь час запиналася і дуже соромилась. Вчителька заспокоювала мене,
бо мій настрій чомусь став передаватися Ромі. Ми вдвох вже нагадували
переляканих кошенят, яких хочуть втопити, а вчителька була схожа на дресирувальницю
з цирку.
Ввечері я вирішила пристати на пораду сестри – прикинутися
хворою. Цей чудовий вихід швидко перекрила мама, помірявши температуру та зазирнувши
у моє горло.
- Дала згоду – то виступай. Не підводь свою школу.
На тебе розраховують!
Доводи, що мені дуже лячно, на маму не подіяли. Бабуся,
Софійка і кішка Аліса шкодували мене, але нічим не могли допомогти. Рідні
дивилася зі співчуттям, Аліса щось муркотіла – мабуть, заспокоювала мене і умовляла
змиритися зі своєю долею.
І ось цей день настав. Я майже годину крутилася
перед дзеркалом, гиркаючи на Софійку, яка лізла поперед мене. Вбрання мені
сподобалося – настрій трішки піднявся. В школі я ледве впізнала Рому – він буд
якийсь блідий і на диво мовчазний. Моє піднесення стало стрімко падати. Вчителька
з подивом дивилася на нас:
- Що це з вами? Ви ж не перший раз виступаєте. А
ну, зберіться!
На ватяних ногах ми дійшли до Палацу молоді, де
мов мурахи у мурашнику метушилися конкурсанти зі всіх шкіл міста. Вчителька заспокоювала
нас з Ромою, навіть намагалася
розсмішити. Мене, звісно, прийшли підтримати бабуся, Софійка і мама.
Почалися виступи. Я тремтіла і була впевнена, що
не пригадаю добру половину свого вірша.
- Може, втечімо? – пошепки запропонував Рома і
кивнув у бік дверей.
- Тоді треба тікати зі школи, із міста теж… Ми ж підведемо всіх, -
нервово всміхнулася я.
Конкурсанти були різні – цікаві і не дуже, а деякі
смішні. Одні розмахували руками, як вітряні млини. Другі дико виблискували
очима на журі та слухачів. Треті, навчені не зрозуміло ким, читали сльозливі
вірші. які зовсім їм не підходили по віку і розумінню. Були і такі, що декламували
дійсно майстерно. Поступово ми з Ромою зрозуміли, що можемо прочитати не гірше
за інших.
- Ми в тебе віримо, - шепотіла ззаду мама.
- Тільки не поспішай, - стиха мовила ліворуч
вчителька.
- Дивись - я буду орієнтуватися на тебе! –
наказував праворуч Рома.
Я йшла на сцену – і хвилювання маленькими
шматочками відпадало від мене. Я
витримала паузу, дочекавшись, коли всі в залі та всі члени журі стали
дивитися на мене, і видихнула перший
рядок: "Херсон – це місто мрій…"
Я знову переживала ті почуття, котрі пришли до
мене, коли я складала цей вірш. Я вимовила останній рядок – декілька секунд,
які здалися мені цілою хвилиною, стояла тиша, а потім всі зааплодували. Мабуть,
мої почуття "дійшли до слухачів", як і хотіла вчителька.
Спускаючись зі сцени під оплески, я почувала себе
легкою. Я була горда, що переборола у собі страх перед сценою і здобула цю
маленьку перемогу над своїм небажанням
виступати. Вона навчила мене більше вірити у свої сили, почувати себе
більш впевненою, а це дуже добре.
До речі, Рома також виступив достойно. Вікторія Виходцева
