неділя, 19 листопада 2017 р.

Басня и другое

Почему Заяц самолёт не купил
Басня
Проживал в лесу Кум-заяц.
И решил он заработать.
(ему нужно было крайне
Закупить два самолёта).

Вот идет наш Кум к Медведю:
- Мишка, дай-ка мне работу.
- Хорошо! Иди не медля
За малиной на охоту.

- Что мне будет за награда? –
задает вопрос Косой.
- Не обижу я с оплатой! –
Был ответ. Идя домой,

Заяц думал: "Будет мало!
Я пойду ещё и к Белке.
Чтобы денег больше стало,
я и там возьмусь за дело!"

Белка сразу согласилась:
- Видишь желуди под дубом?
Собери их – сделай милость,
Заплачу тебе не скупо!".

Вот настал рабочий день.
Зайцу нашему не лень –
Побежал он за малиной
Видит: долго гнуть тут спину!

- Не начать ли с желудей
Этот мой рабочий день?
… Видит Заяц – еще ниже
нужно кланяться. "Повыше,

вроде ягоды растут!" –
он подумал. И маршрут
Изменил – бежит к малине.
Опоздал! кусты - пустые!
Возвратился к желудям –
собрала их все свинья.

Сел наш Заяц на пенек,
Загрустил. И невдомёк,
Что в два места разных сразу
Не успеть и по заказу.

Виктория Выходцева



Мій початок боротьбі з "несанкціонованими" бійками однокласників

Мені в якомусь сенсі не пощастило з однокласниками. Вони чомусь дуже полюбляють битися. Дорослі кажуть – це тимчасово, це – лише вікові особливості. Це згодом пройде. Але ж мені доводиться шість разів на тиждень перебувати майже увесь день у цьому "бойцівському клубі". Як я, дівчинка, можу цьому завадити?  Спочатку я намагалася припинити це, умовляючи головних винуватців сварок з подальшим побиттям. Але дарма – ніхто мене не чув. Навіть більше - я становилася об’єктом їхніх лайок. Можна, звісно, просто відійти подалі, щоб не бачити цього. Але не з моїм характером – я просто не можу стояти осторонь. Навіть дівчинку, яка мені не дуже подобається (вона занадто зухвала) я захищала від нахабників, котрі намагалися забруднити її одяг фарбою.
Доволі швидко я зрозуміла, що марно гукати кожного разу дорослих, бо наша вчителька вже стільки провела "виховних розмов", що не перелічити. Це жодного разу не допомогло.
Випадок, про який я розповім, змінив моє ставлення до проблеми. Коли ми чекали на вчителя малювання, у холі сталася бійка. Два хлопця повалили іншого мого однокласника на підлогу. Один  тримав бідолаху, не дозволяв підвестися йому на ноги. Другий у цей час лупцював ногами по животу. Увесь клас це бачив. Вони стояли колом, дивилися, а деякі навіть реготали. Я не витрималася – і одразу кинулася до них, почала відтягувати від хлопчини, штовхати в різні боки.
Після цього вдома я плакала та умовляла матусю перевести мене на домашню форму навчання. Бо ходити у школу мені не хотілося. В мене було щось на кшталт нервового зриву.
І ось що я змогла – в якийсь момент я пригадала, що мій двоюрідний брат вчив мене прийомам боротьби. Я зможу зроби захват ззаду, відкинути одного з "бійців", потім, поки другий стоїть у шоці, я можу відштовхнути їх один від одного. Звісно, це не глобальне рішення проблеми, але хоча би це я змогла.
Лада Шкворець

Усе, що робиться – робиться до кращого

-        Дніпряночка довго ти ще там? - спитав Таврік.
-        Ще хвилиночку, любий братику!
-        Давай швидше, ми на катер запізнюємося.
-        На катер? А де це ми їдемо?
-        Пам’ятаєш, ти мені розповідала про Францію, як ти хотіла там побувати?
-        Ми попливемо туди?
-        Так, майже туди.
День був пречудовий,  ласкаво світило сонечко, але не було надто спікотно. І саме погода дарувала гарний настрій, ніби заряджала людей на позитив. Діти  підійшли до каси, купили квитки і стали в чергу, щоб зайти на білий металевий борт катера. На фоні всіх інших він вирізнявся своєю новизною. Але весь "новенький" вигляд псував старий дерев’яний трап. Хоч ззовні катер був як новий, але всередині було все навпаки: лавки в ньому були якісь старовинні , місцями навіть облущилась фарба, але це не псувало сонячного настрою. Коли всі місця були зайняті, катер почав свій хід по Дніпру. Водичка була чиста і прозора, здавалося, що світ сонця просвічував її наскрізь. Попереду катера грайливо стрибали рибки, вони деякою мірою нагадували дельфінів. Лагідно шурхотів комиш. Все було таким чарівним, але Дніпряночка непокоїлася:
- Де ж Франція?
- Справа у тому, що я підготував для тебе розповідь про французьких херсонців.
- Так, давай, розповідай вже!

Жила-була собі у славнозвісній країні Франції начебто звичайна родина Вадонів. І якось батько з сином вирішили помандрувати. Вони згадали,  що на  їхньому горищі є килим-літак. Він був дуже незвичайний, розписаний цікавим орнаментом, а по краях - пухнасті китиці.  Батько з сином всілись на нього і полетіли в далекі далі. Довго вони пливли у гарячому літньому повітрі, їх вже мучила спрага, і вони вже мріяли скупатися. І тут як раз побачили під собою блакитну атласну стрічку. Саме в цьому місці Вадони вирішили зробити зупинку. Але раптом щось пішло не так: з-під килима почав йти дим, почали випадати нитки, а китиці стали дибки. На пульті керування заблимали ярко-червоні лампочки. Треба було робити термінову посадку.
Трохи перелякані мандрівники нарешті відчули під собою тверду поверхню. Навколо було місто – оскільки вони навіть не здогадувалися, де зупинились, вирішили спитати про це здивований натовп, який  мит тю скупчився навколо них. І люди відповіли, що ця гарна місцина - Херсонщина. Батько та син не дуже переймалися тим, що їм взагалі-то потрібно було повертатись додому, тому що були не проти пожити у цьому мальовничому краї. До того ж треба було відремонтувати килим. Батько Жозеф купив потрібні речі: голки, нитки, дроти для пульту. Потім запропонував сину прогулятись по центру міста. По дорозі вони помітили маленький покинутий будинок. Жозефу спало на думку саме тут зупинитися і  лагодити свій килим. Так і зробили. Пройшов тиждень, "літак" вже був відремонтований – можна нарешті повертатися до Франції. Але раптом Жозеф почув стук у двері - на порозі стояла молода дівчина з лампою у руках. Дівчина з дещо зніяковілою посмішкою спитала:
- Саме тут ремонтують поламані речі, чи не так?
Жозеф не зміг відмовити файній панночці – і невдовзі лампа була як нова. З цього все і почалося - люди з усього міста стали зносити у майстерню (так вони вважали) прилади, які вже давно не працювали. Коли Жозеф поцікавився, звідки вони знають, що він вміє лагодити механізми, то люди відповідали, що якийсь дивакуватий юнак розповідав їм про це та радив обов’язково звертатися.
Так маленький закинутий дім доволі швидко перетворився на механічну майстерню. Бізнес розгортався, а килим-літак все чекав свого часу, поки не опинився у найдальшому закутку, потім і зовсім –на горищі.  Згодом на місті будинку вже стояв та працював невеличкий чавунно-ливарний заводик.
Ежен вже давно зізнався батькові, що  саме він був тим дивакуватим юнаком, який радив містянам  нести до Жозефа зламані прилади, бо без тями закохався у дівчинку Марічку (ту саму, яка прийшла першою з лампою). Ежен не хотів кидати її та їхати з Херсонщини.
    Йшов час, Ежен взяв на себе управління ливарним заводом. А батька, який був уже у поважному віці, на килимі відправив додому у Францію.  Через великий труд Ежену присвоїли звання "Почесний громадянин Херсону". Чоловік продовжував жити зі своєю коханою у місті. Все у них було добре. У  Ежена і Марічки підростав син Олександр, якого згодом батько долучив до роботи на своєму заводі. Дуже часто Олександр ходив на набережну і милуватися кораблями, його кімната містила багато фотографій, моделей, малюнків різних суден. З дитинства він мав мрію зв'язати своє життя з суднобудуванням. І коли виріс, орендував ділянку на Карантинному острові та почав  будівництво суднобудівної верфі. Багато перешкод  чекало на нього на шляху до мрії. Але  Олександр їх здолав - йому все вдалося, і верф запрацювала…

-        Ось вона, до речі, - сказав сестричці Таврик і вказав на велике спорудження, яке було в кількох метрах від катера.
-        Вау, яка вона велика! Оце так, та це ж титанічна праця! І історія дуже захоплююча! А все почалося через поламаний килим-літак…
-        Ось бачиш, Дніпряночка, як буває у житті. Недарма кажуть: усе, що робиться – робиться до кращого.
Эльвіра Мєльгунова




вівторок, 14 листопада 2017 р.

На конкурс "Я зміг"

Валентина Нетребич, 14 років
Стався до людей так, як ти хотів би, щоб ставились до тебе!
Якщо ти дитина і інколи бачиш несправедливість з боку дорослих, то не можеш нічого вдіяти… Бо ж в нас діти не можуть робити зауваження дорослим. До чого я веду? А ось до чого.
… Одного разу я їхала в маршрутці. Водій зупинився аби взяти пасажира. Ним виявилась звичайна бабуся. Та бабуся була старенька, тому пересувалась дуже повільно. Їй було важко підняти ногу на сходинку. Водій не хотів чекати, розлючено сказав:
-               Швидше, бабуню, я не збираюсь тут вічно стояти!
Він, ледве бабуся зійшла до салону, миттю рушив з місця. Бідолашна старенька ледь не впала, але водій навіть уваги на це не звернув. Проте бабуся лише винувато всміхнулась, ніби хотіла вибачитися за свою незграбність. Мене ситуація, звичайно ж, дуже зачепила. Я звільнила місце для  старенької, на що та подякувала, .
Я вже направилась до водія з претензіями, але щось всередині мене заговорило: "Стій! Він же дорослий чоловік! Хіба вихованій дитині можна дорікати дорослому за нечемну поведінку? Ясно, що ні!" І я промовчала, лише гнівно подивилася на водія, чого той, звісно, не помітив. 
Наступного разу усе повторилось. Але на цей раз до маршрутки зайшла матуся з маленьким хлопчиком. Це були мої сусіди. Як і завжди, я звільнила місце сусідці. Однак водій виявився спритнішим і затримав матусю біля каси.
-               Скільки вашій дитині років?
-               П’ять, – відповіла пасажирка.
-               Ні, я не вірю - завжди ви так кажете, аби не плати за проїзд.
-               Та що ви таке кажете! Я чесна людина! – заперечила сусідка.
-               Пред’явіть мені свідоцтво про народження!
-               Та де я вам його зараз візьму? – запитала розгублена жінка.
-               Так, або ви платите за проїзд або виходьте.
Жінка змушена була заплатити за проїзд дитини. Я пригадала бабусю, і знову мені кортіло захистити справедливість та чемність, однак моя "вихованість" не давала мені цього зробити. Лисуватий, але ще не старий чоловік з великим черевом і маленькими злими очиськами дратував мене. Додому я поверталась в жахливому настрої. Увесь час я думала лише про цього водія. Моя душа вимагала справедливості, але свідомість говорила, що я не можу нічого вдіяти. він – дорослий, а я  - дитина і тому змушена була промовчати. Але я подумала – може, за мене все скаже народна мудрість?
Наступного разу я зайшла у цю саму маршрутку. Побачивши знайому лисину, я навіть хотіла пропустити цю машину, але згадала про роздрукований на липучій стрічці вислів, який лежав в моєму портфелі. Тому сіла. Водій закрив двері і хотів вже їхати. І тут я побачила, що вже біля самої маршрутки стоїть та сама старенька. По її піднятій руці я здогадалася, що водій навмисно не дочекався її, закривши двері, як кажуть, під самим носом.
І тут я не стрималася. Намагаючись говорити спокійно і ввічливо, але наполегливо я звернулася до водія:
- Там пасажирка залишилася…
- Та буде лізти сто годин та стара, - буркнув він і різко рушив з місця.
Тут моя жага до справедливості вибухнула:
-               Вибачте, пане водію, але ви не маєте права так поводитися з пасажирами.
-               І чому ж це? – ніби знущаючись з мене сказав водій.
-               Я не вперше вже бачу, що ви ставитися до людей неприпустимо грубо. Перший раз ця старенька, яку ви зараз залишили за дверима, могла впасти, бо  ви не дали бідолашній сісти, завчасно натиснувши на газ. Вдруге ви взяли окрему плату за п’ятирічну дитину – я точно це знаю, бо то була моя сусідка. Я шкодую, що змовчала тоді. Але ось – спеціально для вас я роздрукувала приказку.  І я впевненим рухом приклеїла на скло папір зі словами: «Стався до людей так, як ти хотів би щоб ставились до тебе!»
Уся маршрутка мені аплодувала. А я пишалась тим, що знайшла спосіб,  вказати водію на його нечемність.

Отже, я змогла перебороти страх і трохи змінила цей світ на краще!

неділя, 5 листопада 2017 р.

І це "Я зміг!"

Моя маленька перемога

Я була в чудовому настрої: нарешті отримала 10 балів по біології. Справа в тому, що вчителька не дуже полюбляла ставити високі оцінки, але моя відповідь була дійсно блискуча. А ще я нарешті перемогла у суперечці вередливу Лізу, до того ж встигла купити в їдальні останню булочку.
Нічого не вказувало на неприємності. Але коли до класу увійшла наша класна керівниця, її наполегливий погляд зупинився саме на мені. Я зрозуміла: зараз щось трапиться. Вчителька, поблискуючи скельцями окулярів сказала, що в конкурсі будуть приймали участь я і мій однокласник Рома. Отже, це "щось" було участю у конкурсі виразного читання. Рома вже не раз виступав і взагалі полюбляв голосно і з настроєм декламувати вірші. Тож  зараз він дуже зрадів. А ось я… Я полюбляла складати вірші та різні історії – мені завжди приходили на думку фантастичні і казкові пригоди. Я вже не раз отримувала нагороди на різноманітних літературних конкурсах. Але читати щось на публіці мені не дуже подобилося. Якийсь жах холодною рукою стискав щось у моєї середині, і я нічого не могла з цим вдіяти.
- Віко, ти ж складаєш гарні вірші. Тож треба виступити за нашу школу у номінації "Автори віршів".
Аргументи вчительки були зрозумілі. Я перехопила погляд Лізи і несподівано для себе дала згоду. На той час я тільки хотіла ще раз втерти носа цій зухвалій дівчинці. Тим паче, що конкурс маячив десь далеко – аж за два тижні. З численних моїх віршів вчителька обрала не самий мій улюблений, але я не сперечалась. Попереду була подорож у Львів, і життя здавалося мені цікавим і чудовим. На мене чекали всі ці стародавні замки з привидами, зелені гори, стрімкі та прозорі річки  - це справжня казка!
Але вона скінчилася, коли потяг зупинився у Херсоні. Вчителька чекала на пероні, усіх привітала, а мені нагадала:
- Завтра, Віко. чекаю на тебе. Будемо тренуватися, тобто буде репетиція.
Я навіть не одразу зрозуміла, про що йде мова. Яка репетиція на канікулах?!
- Вікусю, ти все забула! – посміхнулася мені матуся, помітивши, що я розгубилась.
Вдома я стала пригадувати вірш, з яким мала виступати на змаганнях. С подивом зрозуміла: я повністю його забула. Власноруч складений минулого року вірш глибоко сховався у пам'яті і  я не могла його звідти дістати. Надрукований варіант вірша я ще 2 тижні тому віднесла у школу і тепер зовсім не знала, що мені робити. Перед очима стояв прискіпливий погляд Лізи… Я намагалася скласти вірш знову, бо пам’ятала його суть. Але моя муза теж кудись поділася – мабуть, була на канікулах…
Родина, як могла, заспокоювала мене. Всі давали поради.
- У школі, як побачиш текст, то зразу згадаєш, - запевняла мама.
- Як це можна не пам’ятати власного вірша? – дивувалась бабуся. – Просто пригадай!
Молодша сестричка запропонувала:
- А ти, Віко, подзвони вчительці і дуже хворим голосом скажи, що геть нездорова…

У школі вірш таки знайшовся, але я почувалася не в своїй тарілці. Я читала його зовсім не виразно, весь час запиналася і  дуже соромилась. Вчителька заспокоювала мене, бо мій настрій чомусь став передаватися Ромі. Ми вдвох вже нагадували переляканих кошенят, яких хочуть втопити, а вчителька була схожа на дресирувальницю з цирку.
Ввечері я вирішила пристати на пораду сестри – прикинутися хворою. Цей чудовий вихід швидко перекрила мама, помірявши температуру та зазирнувши у моє горло.
- Дала згоду – то виступай. Не підводь свою школу. На тебе розраховують!
Доводи, що мені дуже лячно, на маму не подіяли. Бабуся, Софійка і кішка Аліса шкодували мене, але нічим не могли допомогти. Рідні дивилася зі співчуттям, Аліса щось муркотіла – мабуть, заспокоювала мене і умовляла змиритися зі своєю долею.
І ось цей день настав. Я майже годину крутилася перед дзеркалом, гиркаючи на Софійку, яка лізла поперед мене. Вбрання мені сподобалося – настрій трішки піднявся. В школі я ледве впізнала Рому – він буд якийсь блідий і на диво мовчазний. Моє піднесення стало стрімко падати. Вчителька з подивом дивилася на нас:
- Що це з вами? Ви ж не перший раз виступаєте. А ну, зберіться!
На ватяних ногах ми дійшли до Палацу молоді, де мов мурахи у мурашнику метушилися конкурсанти зі всіх шкіл міста. Вчителька заспокоювала нас  з Ромою, навіть намагалася розсмішити. Мене, звісно, прийшли підтримати бабуся, Софійка і мама.
Почалися виступи. Я тремтіла і була впевнена, що не пригадаю добру половину свого вірша.
- Може, втечімо? – пошепки запропонував Рома і кивнув у бік дверей.
- Тоді треба тікати  зі школи, із міста теж… Ми ж підведемо всіх, - нервово всміхнулася я.
Конкурсанти були різні – цікаві і не дуже, а деякі смішні. Одні розмахували руками, як вітряні млини. Другі дико виблискували очима на журі та слухачів. Треті, навчені не зрозуміло ким, читали сльозливі вірші. які зовсім їм не підходили по віку і розумінню. Були і такі, що декламували дійсно майстерно. Поступово ми з Ромою зрозуміли, що можемо прочитати не гірше за інших.
- Ми в тебе віримо, - шепотіла ззаду мама.
- Тільки не поспішай, - стиха мовила ліворуч вчителька.
- Дивись - я буду орієнтуватися на тебе! – наказував  праворуч Рома.

Я йшла на сцену – і хвилювання маленькими шматочками відпадало від мене. Я  витримала паузу, дочекавшись, коли всі в залі та всі члени журі стали дивитися на мене, і  видихнула перший рядок: "Херсон – це місто мрій…"
Я знову переживала ті почуття, котрі пришли до мене, коли я складала цей вірш. Я вимовила останній рядок – декілька секунд, які здалися мені цілою хвилиною, стояла тиша, а потім всі зааплодували. Мабуть, мої почуття "дійшли до слухачів", як і хотіла вчителька.
Спускаючись зі сцени під оплески, я почувала себе легкою. Я була горда, що переборола у собі страх перед сценою і здобула цю маленьку перемогу над своїм небажанням  виступати. Вона навчила мене більше вірити у свої сили, почувати себе більш впевненою, а це дуже добре.
До речі, Рома також виступив достойно.  
Вікторія Виходцева

вівторок, 31 жовтня 2017 р.

Знайомтесь: новий цікавий автор!

С этим "новичком" библиотека и студийцы уже знакомы - на сайте "Малышам" мы сотрудничали. А теперь Апполон стал нашим автором. Два произведения войдут в новый сборник "Від травинки до хмаринки-2017".

Золушка и Хэллоуин
Крестная: Здравствуй, Золушка. Тебя как всегда не пустили на бал? Ты хочешь пойти на бал? Я знаю, как тебе помочь.
Золушка: Здравствуй, Крестная. Мне запретили там появляться. Но я очень хочу на бал.
Крестная: Принеси мне тыкву. Я сделаю тебя королевой.
Золушка: Ура!!! Я буду настоящей королевой.
Крестная: Надень это на голову. Так тебя никто не узнает.
Золушка: Она мне как раз по размеру. Я скорей побегу на бал.
    На балу был английский принц. Он увидал, что  к дворцу приближается нечто неизвестное. Принц выбежал навстречу Золушке и спросил: "Who are you?"
Золушка: I am queen.
 Из тыквы было слышно нечетко, и принц решил, что девушку зовут Ween.
Принц: Hello, Ween!
Слуга не знал английского языка  и, войдя в зал, громко представил гостью.
 Слуга: Хэллоуин!
 Всем присутствующим очень понравилась необычная гостья и ее имя. Они окружили ее хороводом и стали петь песню "Это Хэллоуин".

    Пасхальные цыплята

    1. Озма из страны Оз
    Мне папа читал книжку "Озма из страны Оз". В этой книге мне понравилась курица Билина. Она была очень везучей. Мы с мамой решили завести такую курицу
и пошли на базар, чтобы ее купить. По дороге мы долго думали, какого цвета будет курица, а когда пришли, то увидели, что курица желтого цвета, как в книжке.
   21 марта наша курица Билина села на 21 яйцо с целью высидеть 21 цыпленка. И должна просидеть 21 день.
  11 апреля мы увидели маленького пушистенького цыпленка. А к вечеру проклюнулось еще одно яйцо. Оно потріскалось, и оттуда появился маленький пушистенький черненький цыпленок с клювом, открытыми глазками и ножками. Он громко и очень высоко запикал. И это все случилось перед Пасхой.
  Еще было несколько смешных случаев.  Наша курица Билина - хорошая мама. Она водит цыплят за собой. Найдет червячка, жучка или зернышко и кокает – зовет своих  цылят. И они бегут на перегонки. А Билина не ест, ждет, пока цыплята наедятся.
  На ночь мы Билину отводим в сарайчик. Она растопыривает крылья, и цыплята прячутся под нее. Однажды мы не успели завести Билину в сарайчик, а Солнце садится. И мы стали искать курицу. Во дворе Билины нет, на дороге - нет, в козьем загончике - тоже нет. Что случилось? Может, ее съела собака? Но вдруг мама слышит - будяк кокает. Мама смотрит, а там Билина. Листья у будяка большие, развесистые, по краям все в колючках. Достать курицу  было невозможно.

 2. Взросление
    Наша курица Билина, напомню, была хорошей мамой и водила цыплят за собой. Когда я ей сыпал зернышки, она звала цыплят. Цыплята всё съедали и разбегались, а Билина доедала только остатки. Но в один прекрасный день мама насыпала зёрен, а Билина клюёт и цыплят не зовёт. Что такое? Что случилось? Мама очень удивилась.
   На следующий день мы услышали: "Кудкудах-тах-тах-тах!!!" Мы не поняли, чего это курица так громко кричит? А папа сказал: "Я знаю, это курица снесла яйцо". "Какое яйцо? Мы не видели никакого яйца!" - ответили мы. "Я видел - она вышла из стога сена," - настаивал папа. Тем временем мама разговаривала по телефону с моей сестрой Полиной. И Полина не захотела положить трубку, пока папа не достал яйцо.
   На следующий день мы ждали того же самого. Но Билина не снесла яйцо. Но через день мы услышали: "Кудкудах-тах-тах-тах-тах-тах!!!" Я уже знал, что случилось, и решил наградить Билину. Я насыпал ей зёрен и, пока она их клевала, достал яйцо. Оно было запрятано  в большом глубоком гнезде. Я взял яйцо и отнёс его в дом, решив оставить яйцо на память. Я сделал маленькую дырочку на носике яйца, приставил коктейльную трубочку и выдул середину в стаканчик. Обычно я яйца не ем, но это решил попробовать - оно оказалось очень сладким.
Теперь я знал: когда курица снесёт яйцо, то об этом сообщает громким куд-кудах-тах-тах-тах. Вскоре Билина повторила своё кудкудахтанье, но яйца на прежнем месте не было. Вечером я нашёл его в сарае, в маленьком неглубоком гнёздышке, которое она сделала сама.

 3. Имена
 Билина вырастила цыплят, которые уже стали курятами.  Я присмотрелся и заметил, что у нас два чёрных петуха и пять курочек. Курочек я назвал так: вот этих двух рябеньких я назвал Рябушками. Вот эту, с красивой золотой шейкой, я назвал Золотая Шейка. А вот этих, которые ходят всё время вместе, я назвал Подружки.
Петухи у нас красавцы! В лучах заходящего Солнца перья сверкают разными цветами. У одного - зелёным. Я назвал его Изумруд. У другого - синим. Я его назвал Сапфир.

 4. Первое кукареку
 Раньше я очень обращал внимание на "кукареку". Останавливался, чтобы послушать петухов, подражал им. Мне тогда было 3, 4 и 5 лет. Чтобы петь петухом, надо иметь высокий голос. Потом я перестал обращать внимание на петухов. И однажды я услышал необычное "кукареку" и побежал посмотреть. И увидел, что это наш петух Изумруд  (я потом заметил, что петухи кукарекают от двух раз). Потом закукарекал Сапфир. А потом закукарекали, на моё удивление, Рябушки. После этого мы поняли, что Рябушки были Рябчиками.

Апполон Волколупов, 10 лет.

неділя, 22 жовтня 2017 р.

Увага! Новий конкурс казок!

Умови проведення
конкурсу "Як європейці Херсонщину будували"
у рамках проекту "Казки Херсонщини" (далі – Конкурс)

Організатором проведення конкурсу є Благодійний Фонд "Майбутнє Херсонщини" за підтримки КЗ "Херсонська обласна бібліотека для дітей імені Дніпрової Чайки" Херсонської обласної ради.

Метою Конкурсу є патріотичне виховання молоді, залучення до вивчення історії свого краю, розвиток та підтримка творчих здібностей.

1.      Учасники Конкурсу.
Конкурс проводиться у двох вікових групах: 14-18 років та 18 плюс.

2. Термін проведення.
Конкурс проводиться з 20 жовтня до 18 грудня 2017 року. Прийом творчих робіт триває до 10 грудня включно.

3. Тематика конкурсу.
На Конкурс приймаються казки (пригодницькі, чарівні, побутові, ліричні, сатиричні тощо).
У творі є обов’язковим історичне підґрунтя. Зокрема, можуть бути залучені сюжети, наведені у додатку.
Розповідь (або сюжет) обов’язково має будуватися за участю головних героїв хлопчика Таврика та його молодшої сестри Дніпрянки (обох чи одного).

4. Вимоги до творчих робіт.

Твори надсилаються до 10 грудня 2017 року включно в електронному вигляді на адресу 2017.konkurs@gmail.com.
Робота повинна бути обсягом не більш ніж 2 сторінки тексту, надрукованому 12 шрифтом "Таймс".
Файл з повною інформацією про автора (прізвище, ім'я, повних років, заклад, телефон, фото автора) повинен бути підписаний ім'ям автора.

5. Визначення переможців.
Журі Конкурсу визначає у кожній віковій групі три місця – І, ІІ, ІІІ та може нагородити окремих авторів у номінаціях.
Нагородження Дипломами учасників, номінантів та переможців відбудеться під час проведення обласного фестивалю "Книжковий Миколай", що запланований у Херсоні на 15-18 грудня 1917 року.

За висновками журі буде видана збірка кращих творів Конкурсу та створені мультфільми за їх змістом.

вівторок, 17 жовтня 2017 р.

Нові твори на знайомі теми



Продовжуємо писати на конкурс "Я зміг". Цього разу впоралася Марійка Юдіна. Тема, яка зацікавила усіх – "Коли літери мандрують" – поповнюється новими творами.

Вам високо? А мені – вже  ні!!!

Я з дитинства дуже боюся висоти. Пам'ятаю, що коли моя сестра на "Зелени[ хуторах Таврії" їхала на канаті з 10-метрової висоти, я дивилася і плакала. Та ще як плакала! Ого-го як!
Але нещодавно, цього літа, я купалася у річці, стрибала з моста – він "на зріст" десь 2 метри. А поруч стояла залізна бочка – вона була метрів  до трьох висотою ще й з драбиною. Так ось. Бачу - з цього "постаменту" стрибає маленька дівчинка – десь років вісім, не більше. А у мене у пам'яті одразу виникла розповідь моєї подруги, як вона  на дачі "зовсім не впала" з бочки – тобто впала, але не дуже забилася. Згадую про це, а  дід мій каже: "Ось, Марусю, дивись! Дівчинка менше за тебе, а як стрибає!"  Я, здається, почервоніла, бо стало мені спекотно. Пішла я до тієї бочки та й залізла на неї. Дивлюся униз – д-у-уже високо! Лячно! Коліна тремтять, але я стою. Стою… Ще стою.. А потім… гукаю: "Діду, допоможи злізти…" Дід знімає мене та й каже: "Ех, Марусю, боягузка ти!"
Я починаю плакати, бо дуже соромно. До того ж  дівчинка  - ну та, якій 8 років – знов лізе на бочку та знов стрибає, аж верещить від задоволення. А я не можу!
Потім, коли дідусь відвернувся, щоб запалити, я знов залізла на ту кляту бочку – і…..

Я стрибнула! Дід дивиться – а мене немає на мосту. Підбігає до краю, а я (така щаслива!) на спині плаваю і кажу: "Змогла, діду, змогла!" Дід питає: "Що змогла?"  А я й кричу: "Я перемогла!" Дідусь не розуміє: "Кого?" Відповідаю гордо: "Страх висоти!" А дідусь не вірить. Довелося мені ще раз на той постамент лізти і знов пірнати. І знаєте що? Мені вдруге було а ні трішечки не лячно. Навіть дуже сподобалося! І вам раджу спробувати!!!


Путешественница Эль
Жила-была Эль, которая обожала тишину и покой и, следовательно, не любила, когда на нее обращают внимание.
  Надоело ей находиться в родном городе Алфавите: всегда её произносили, куда-то вставляли, учили, как ей звучать и вообще  всегда помнили о ней, смотрели на нее. Устала Эль от суеты, решила убежать ото всех.
  Долго шла, утомилась под конец. Остановилась у моря, посмотрела на его тихие воды. И заметила старика-рыбака. Стоял он в молчании, по пояс в воде и трудился так, что выступил на его лбу ПОТ.
  — Как тут тихо, как тут мило! — воскликнула Эль и решила с рыбаком остаться. Но только подошла к рыбаку - появился ПЛОТ. Обрадовался старик, выплыл в море – удит там, где рыбы много. Счастлива была Эль, пока рібак не стал от радости песни распевать. К тому же она заметила стайки рыбок, что с любопытством смотрели на наних. Разозлилась Л, попробовала прогнать нахалок, но те лишь ехидно булькали. Ушла Эль от рыбака, стал он снова на берегу рыбачить.
  Встретила вскоре оборванный провод, внутри которого электричество гуляет. Вокруг никого - тишина, покой. Решила попробовать буква Эль поселиться тут. Залезала в ТОК, а вышел ТОЛК.
  Пришёл электрик вскоре и буркнул так сурово, глядя на поломку:
  — Чиню я снова и снова, конца краю не видно. Толк бы здесь найти!
  Разозлилась Эль, что снова к ней лезут, и сбежала.
  Долго блуждала, разные слова пробовала: СЛОНом в зоопарке была, польстившись на его СОНный покой; ЛУЖей была, попавшись на мягкость и тишину гнёзда УЖей; даже КЛОКом волос становилась, обрадовавшись кухонному одиночеству судового повара КОКа. Но нигде покоя не было.
  Устала Эль, осмотрелась. Вокруг — деревья, кусты, птицы, облака, а перед нею — город.
  Подумала Эль и сказала:
  — О, Город! Такой ты шумный, такой большой! Много тихих мест в тебе, но нигде покоя нет. Но… хочу последний раз попробовать где-нибудь ужиться! Встану рядом с тобой, буду такой же большой. И, надеюсь, такой же забытой: ведь в тебе, Город, многие живут, но помнят про тебя не все!
  Нашла Эль человека, который «Р» не выговаривал, да и заняла место этой жительницы Алфавита. Стала Эль ГОЛОДом -  с тех пор живёт спокойно, и никто её не беспокоит, ведь каждый голода боится и избегает.

Фрол Мищенко 

вівторок, 10 жовтня 2017 р.

На святі ГАРМОНІЇ

Велике свято влаштував з нагоди свого 15-річчя колектив зразкового музично-драматичного театру-студії "Гармонія" (дитяча музична школа № 1). Воно відбувалося на великій сцені головного культурного закладу області - академічного театру ім. М. Куліша. Була запрошена на святкування і наша студія. З привітаннями виступили Ельвіра Мєльгунова, Фрол Міщенко, Елеонора Шелегон, Валентина Нетребич та Лада Шкворець.

у фойє театру

Конкурс "Я зміг" та інше

У неділю 08 жовтня у студійців було завдання почати створювати тексти до конкурсу "Я зміг". Усі почали, а закінчити роботу встигла тільки Е. Шелегон. Дехто писав про літери-мандрівниці.

Я це змогла

Минулої весни я гуляла в нашому міському парку. Стомившись, схотіла відпочити, але вільних місць на лавах не було. Городяни були зайняті своїми справами – хтось пив каву, а хтось просто насолоджувався ласкавим сонячним промінням і деревами, що вже починали квітнути. У кінці алеї я побачила вільну лаву, присіла на неї і, міркуючи про щось своє,  дивилася на хмаринки. Раптом я почула, потужний гуркіт – по алеї мчав байкер. Коли шум стих, я почула, що хтось плаче та кличе на допомогу. Покинувши свої думки, я звернула увагу на дівчинку років 10. Її речі і руки були у крові.
Треба сказати, що я дуже боюся вигляду крові - мені одразу стає погано і я можу змарніти. Це вже не раз траплялося. Дівчинка плакала і ніяк не могла заспокоїтися. Я рішуче підвелася і пішла до неї, намагаючись не дивитися на багряні плями. Вона, схопивши мене за руку (я здригнулася, але опанувала себе), намагалась спинити гірки сльози і пояснити нарешті, що ж трапилось. Але це їй не вдавалось - я змогла зрозуміти, що мова йде про собаку. Стиснувши мою руку сильніше, маленька повела мене у бік дороги. Ще здалеку на яскравій молодій травичці я побачила щось біле та пухнасте. Собака не рухався, але дивився і скавчав. Це була жахлива картина – лапи тваринки були зламані, з однієї навіть стирчала кістка, і невеличка червона цівка вже створила калюжу.

Поруч з узбіччям на плитках стежини я теж побачила кров: бідолашний потрапив під колеса. Деякі перехожі спинилися неподалік події, але нічого не робили. Чесно кажучи, я теж боялася підходити, але заплакані очі дівчинки благали про допомогу. Було зрозуміло: цей пес для неї – друг.

В мене також був чотирилапий  улюбленець. Я пам’ятаю, як він впав у дуже глибоку яму, що не була закрита люком. Я тоді побоялася лізти туди. І ніхто з дорослих не схотів цього зробити… Ця картина миттю стала перед моїми очима. Байдужою бути не можна!
Я зателефонувала мамі, щоб вона приїхала до парку на машині. Далі треба було  наважитися… Я зняла курточку, підійшла до тваринки, обережно переклала її з трави на одежину. Підняла на руки, і ми з Машею, хазяйкою спанієля, пішли у бік дороги. 
Мама приїхала доволі швидко, незабаром ми вже були у ветеринарній клініці…
Не можу стверджувати, що я більш не боюся вигляду крові, але я зрозуміла, що себе опанувати можна, якщо дуже потрібно і якщо сказати : "Я впораюсь!"
 Элеонора Шелегон

Буквы ходят по словам
РАЙ для духов – высший КРАЙ.
ПАРК из ПАРА скачет в май.
Рос у нас в саду ПИОН,
а в тылу сидел ШПИОН.
Выгнулась красиво МАРКА,
словно свадебная АРКА.
Рыжий ЛИСТ сбежал из леса,
ЛИС вернул его на место.

Буквы ходят по словам,
как ребёнок – по слогам.
Элеонора Шелегон

Путаница

Эту мышку ловит КРОШКА.
В угол закатилась КОШКА.
Вот надел строитель  КРАСКУ -
В школу мне купили КАСКУ.

Возле речки ползал МУЖ
У соседки новый УЖ.
Он на вид не очень новый,
Но пиджак красивый,  клёвый.
Полз за ним зеленый СОН
Оказалось - это СЛОН.
Вдруг услышала я СТОН:
- Перестань нас путать, Лада!
- За кусочек шоколада
Буду очень даже рада!

Шкворец Лада

понеділок, 2 жовтня 2017 р.

Музика осені

Готуючись до привітання нашого давнього друга і партнера багатьох заходів - зразкового музично-драматичного театру "Гармонія" із дитячої музичної школи № 1, ми підготували для них поетичні і прозові подарунки, які і представляємо.

ОсІНЬ
Журавлем курличе осінь,
Запліта хмаринці коси,
Напуває всі дерева,
Вечір – марево рожеве.

Сонечко схилилось долу,
Злато-колос мріє в полі,
Ковили в степу безмежжя,
Осінь – величава вежа.
Валентина Нетребич
Осінь як по нотах
ДОщ краплями у шибку загляда,
РЕве потужний вітер у долині,
МІста в туманах синіх, як вода,
В червону ФАрбу вбралася калина.
Сопілки СОЛЬний чутно голос в лузі,
ТопоЛЯ похилилась у дворі,
СІвба на зиму йде на виднокрузі –
По нотах ходить осінь з року в рік!
Ельвіра Мєльгунова

Біла бджілка
У білому полі літала біла бджола. Вчора вона захотіла бути білою, як її подруга ромашка, тому пірнула у горщик із фарбою, який знайшла у хатинці, що стояла на краю поля.
Біла бджола спитала інших бджілок:
- Я тепер гарна?
А вони посміялися з неї і говорили:
- Тобі так негарно, зроби себе такою, як була.
Бджілка підлетіла до ромашки і спитала:
- Що мені робити?
Квітка порадила те, що і бджоли. І раптом її пелюстки затріпотіли:
- Ми, квіти, знаємо, коли буде гроза.
- Коли? – спитала комашка.
- Через десять хвилин.
- Ой, треба поспішати! – занепокоїлась бджілка.
- Не треба! Дощем фарба змиється, - зупинила її ромашка.
- Але я не можу літати під час грози – так холодно і страшно, - сказала бджілка.
- Спробуй! – прокричала квітка.
Усі бджоли залетіли у теплий вулик, а біла бджола літала над ромашкою, холодні краплі води полилися на неї, і комашка впала прямо на пелюстки подруги.
Коли вона прокинулась, пригрівало тепле сонечко.
- Ой, яка ти гарна! – проспівали бджоли.
Бджілка спробувала злетіти – і їй вдалось, бо сонечко висушило її крильця. Бджола літала й усміхалася, радіючи, що бджоли та ромашка люблять її такою, яка вона є.

Аліса Шинкаревська

неділя, 24 вересня 2017 р.

Що буває, коли літера мандрує


 Ті члени студії, які не пропускали занять, вже змогли написати оповідання з використанням словесних задач.

Як здолати рабство, або Що буває, коли літера мандрує

Жила собі літера Г у слові гриби. Та не подобалося їй це, бо було дуже темно та волого, ще і в брудній землі доводилося довго бути. А коли світло побачиш – то завжди біда: або зрізати намагаються,  або з'їдять, або затопчуть. Набридло це все літері Г і вирішила вона покинути слово ГРИБИ. Тільки-но відійшла від свого місця літера, як пішов дощ з РИБИ, як це буває під час смерчу. Злякалася Г – дивиться, де б їй сховатися. Бачить вовка, що ловить здобич, яка валиться на нього просто з неба. "Сховаюся у цьому РОТІ", - подумала Г і стрибнула до пащі вовка. Немає вже хижака, а літера знаходиться в ГРОТІ.
Сховище було чудовим, але там було темно і навкруги нікого. А як ви пам’ятаєте, вона не любила темряву. То літера, як тільки висохла та зігрілася, пішла далі.
Довго ішла, стало вже вечоріти. Бачить літера велику ДІРКУ, думає: "Дочекаюся ранку у цій затишній норі". Прокинулася Г та бачить високу ГІРКУ, а з неї чудовий краєвид. Розкинулося перед нею місто. Але що це? Одні люди розкішно вдягнені, ситі та веселі. А інші майже голі, голодні та, здається, всміхатися навіть не вміють. "Яке неподобство! Там, де я народилася (вона мала на увазі родину грибів), царювало рівноправ’я!" - скрикнула здивована літера.
Підійшла вона до знедолених людей, щоб висловити своє обурення. Були вони РАБАМИ, а стали розкішними ГРАБАМИ. Зрозуміла літера, що не може далі мандрувати, бо повернеться рабство. Та і взагалі – їй тут дуже подобалося. Світло, гарні краєвиди і, головне, - багато родичів, як вона і звикла.

Валентина Нетребич

неділя, 17 вересня 2017 р.

Про осінь і не тільки

На дворі майже літо – спекотні дні! Але все одно пишеться про осінь, бо вона ходить десь зовсім недалеко.

Продовжуємо також писати словесні задачки.

Де відпочиває осінь?

Осінь, мила осінь! Гарна трудівниця!
Жита позбирала – он стоять  копиці.
Одягла дерева в золотаві шати
принесла добробут у селянську  хату.

Наплела мережок цілі павутиння
Та пустила в полі поміж квіт-цвітінням
Одягла звіряток у зимові шуби
Їх тепер морози – хоч лютуй! -  не згублять.

З небом теж чимало працювала осінь:
заплела хмаринам довгі сірі коси.
Вальси танцювала із кленовим листям
Дівчинці-калині одягла намисто.

Осінь, мила осінь! Гарна господиня.
Працювала довго, майже  і невпинно.
Де ж відпочиваєш, набираєш сили?
Де тебе відносить вітер сизокрилий?
Валентина Нетребич


Метаграма
(задачка, коли треба поміняти в слові літеру, щоб отримати нове слово)
Коли на "М" я починаюсь,
багато вулиць в собі маю.
Коли спочатку стоїть "Т",
то з мене хліб ви спечете.
Валентина Нетребич

Логогриф
(задачка, коли треба відняти або додати до слова літеру, щоб отримати нове слово)
Без "В" коли –
хатинка на природі
А з "В"?
Живу я з нею в згоді.
Без неї просто не щастить,
Вона – мов сонце, що мені блищить.
Валентина Нетребич
Метаграмма

***
Когда на "Ка" – потеха молотку
и мной меня же выбивают.
Когда на "Бэ", то подхожу я к молоку –
весну со мной всегда встречают.
Фрол Міщенко


Логогриф

Якщо на "М" – багато вулиць маю,
розвиваюсь, розширяюсь у боки.
Якщо на "Т", я часу не втрачаю –
підіймаюсь догори не за роки.
Фрол Міщенко

Экзерсис* с логогрифами

В лесу гуляет ВОЛК,
а в поле пашет ВОЛ.
Вся улица пестрит,
блестят людские лица.
КОМАР впадает в КОМУ,
А КРОТ теряет РОТ.
Проходит между СТРОК
какой-то грязный СТОК.
Замена ПАРТЕ – ПАРА,
Пустому БАНКУ – БАК.
Кому какая КАРА?
И что здесь будет БРАК?
Фрол Міщенко
____________________________________

* Екзерсис (фр. exercice — «вправа», від лат. exercitium) — комплекс тренувальних вправ, які складають основу будь якого уроку.

Напишите Ваш отзыв или комментарий!

Назва

Електронна пошта *

Повідомлення *