неділю, 22 січня 2017 р.

Терцет та терцини для Ліни


 Незабаром буде оголошено ІІІ обласний  фестиваль "Поетичний камертон Ліни Костенко"- тому члени студії вже почали готуватися до цього свята. Опановували таку форму віршування, як терцети і терцини.   Як і завжди, писали і на інші теми. Зокрема, продовжували працювати над великими прозаїчними творами, які будуть представлені на конкурсі "ФантФест".


***
                Я чую дощ, він плаче правду…
                                           Л.Костенко
Я чую дощ, він плаче правду, 
І, граючи на струнах стомленого серця,
він спогади пробуджує – про щастя и про зраду.

Один із них сильніш душі торкнеться –
думки у небо полетять, неначе птиці. 
Скінчився дощ…
 а  сонце за небокрай уже крадеться.
… Так зорі дивляться на мене,
                                    що геть не спиться.
Юлія Кравченко

Катарсис*

Снежный день и снежная ночь
замела все и здесь, и далёко.
У окна села куколка-дочь
и задумалась.  В небе глубоком
всё снежинки кружились, летели,
облака уходили всё в даль…
- Мы ведь этого снега хотели,
почему ж на душе печаль?
На окне заплетались узоры,
(заплелись думы в точки над "и")
Может, в прошлом остались все ссоры? -
Их снежинки с собой унесли!
Ельвіра Мельгунова_
 *Катарсис – с греч. "очищение", термін запровадив Аристотель у "Поетиці" – сутність: очищення емоцій мистецтвом.

неділю, 15 січня 2017 р.

Вітаємо у 2017!

Вітаємо у Новому році!

Символічно, що першою публікацією нового 2017 року стає емоційний та експресивний вірш:

Молитва за Україну

Молюсь за Україну - неньку,

Молюсь за все, що є рідненьким,

Молюсь за українську мову -

Співучу, гарну, калинову.

Молюсь за українські землі –

родючі, файні, чорноземні.

Молюсь за наші кавуни –

смачні херсонські товстуни.

Молюсь за рідну хату,

молюсь за батька й мати.

Молюсь за золоту пшеничку,

і  за джерельну цю водичку.

Молюсь за гімн та прапор наш,

за все "своє", що не віддам.

 

Молюсь. Молитимусь й на далі.

Ми українці – "ні" усім печалям!

Валя Нетребич
Кожна мить залишає сліди

Кожна мить залишає сліди –
десь болючі, часами – і теплі.
Як згадаю, то хочу туди –
в ситуації дивні й дотепні.

Часом сяду -  згадаю, сміюся.
Часом, сяду згадаю та плачу.
І підходить до мене матуся,
Запевняє, що буде і вдача.

Є таких ситуації багато,
у яких я не можу одна -
помагають то мама, то тато,
бо ми дружня велика сім'я.  
Ельвіра Мельгунова
Також були написані три есе на тему "Я-європеєць" (Всеукраїнський конкурс):
Ми прагнемо бути  європейцями
Есе

"14 лютого
… Віка це гарно придумала – я радий, що взяв участь у цій акції. Печиво дійсно було смачне – не дивно, що його розкупили так швидко…"

"14 березня
Знов заходила Віка – розповідала, що м'язи болять нестерпно. Навіть не змогла мені воду принести. Я обійдуся, а сусідка моя молодчинка – таки виборола перше місце…"

" 28 серпня
Речі складені. Віка допомагала їх купувати. Завтра відлітаю. Невже я увійду через півроку у свою квартиру власними ногами?.."

Не розумієте, до чого я веду? Тоді я розпочну з початку. Це – сторінки щоденника мого сусіда. Я, звісно, знаю, що погано вчинила, прочитавши декілька сторінок. Але коли я поливала квіти – блокнот був розкритий, і я помітила своє ім'я. Тому не втрималася – поцікавилася, що він про мене написав.
Мій сусід Олег не такий, як усі люди. Він – інший. Ні, він не іншої національності або кольору шкіри. Він – інший, бо інвалід, тобто людина з особливими потребами, як зараз говорять. Уже п'ять років він прикутий до візка внаслідок страшної аварії. Йому зламало тазово-стегнову кістку у трьох місцях, і після цього лікарі констатували, що він ходити вже не зможе. Доволі успішну кар'єру монтажника спецобладнання, звісно, прийшлося покинути. Вдома він тепер працював диспетчером у службі таксі. Взагалі йому чомусь не щастить ще з дитинства – рано лишився без батьків, ріс у сиротинці… Може, він з тих, хто народився під нещасливою зіркою?
Мені його шкода. Молодий хлопець – йому лише двадцять сім, а він майже не виходить з дому, тому що з дев'ятого поверху не розженешся, а в наш старий ліфт його візок не входить. Тому я завжди знаходжу  вільний час, іду до нього в гості, допомагаю, інколи прибираю та готую щось смачненьке. За це він мені багато разів пропонував гроші, але я ні в яку не погоджуюсь їх брати, оскільки бачу, як йому скрутно і погано. Інколи прийду – і бачу, що він сидить біля вікна з фотоальбомом в руках. Розглядає знімки, де він ще здоровий, і майже плаче. Тоді підходжу, витираю свої сльози і починаю щось розповідати про вибрики однокласників.
Так ось. Кожен рік, коли в усіх школах міста відбувається акція у допомогу благодійному фонду «Від серця до серця», діти та дорослі готуються до ярмарку. Власними руками виготовляють смаколики, продають іграшки, журнали, книжки, щоб отримані гроші потім віддати цій організації. Вона, у свою чергу, допомагає людям із різними вадами здоров’я.  Я долучила до цієї справи Олега. Напередодні ми з ним готуємо наші фірмові кекси та печиво з білою кокосовою стружкою.
Після чергової ярмарки я приходжу до Олега і доповідаю:
- Усі були в захваті! Наші смаколики були продані буквально в перші хвилини.
Олег радіє: це видно по його щирій усмішці і світлу в очах – вони наповнені щастям.
У березні я інформую сусіда:
- Мені запропонували взяти участь у благодійному марафоні.
- Пречудово, дуже радий за тебе! Я  теж хотів би взяти участь… - і в Олега одразу зіпсувався настрій.
- Ні-ні-ні, не сумуй, я упевнена, - ти зможеш колись.
- Але як?! – майже нагримав він на мене.
- Заспокойся, я в тебе вірю.
В той час у мене вже була ідея, як допомогти гарній людині з нелегкою долею. Я дізналася, що вилікувати його можна, зробивши декілька операцій у Німеччині. Грошей на це зібрати було просто неможливо. І довго. А головний приз у марафоні – волонтерська допомога нужденним.
Коли настав день забігу, я дуже хвилювалася – мені просто необхідно було перемогти! Тож я бігла з усіх сил, не дивлячись на біль у ногах, на кольки у  боці.
Тоді я перемогла! Олег вже у Німеччині, а я поливаю квіти у його квартирі та з нетерпінням чекаю на його повернення. Часто ми спілкуємося по скайпу. Я бачила, як він вперше за багато років підвівся на ноги. Я бачила його обличчя: крізь біль воно все ж було натхненним.

Я розумію, що поки що ми, українці, тільки географічно цілком європейці. Нам іноді не вистачає  людяності у ставленні до тих, хто потребує допомоги. Або ми не знаємо – як саме можна допомогти. В нашому транспорті немає зручностей, щоб кудись поїхати людині у візку. Наші громадські міста також не дуже прилаштовані до потреб таких громадян. Іноді нам не вистачає навіть толерантності до людей з вадами. Та ще багато чого, що давно є у Європі...
 Але коли я і мої друзі робимо щось для інших, мабуть, наближаємося до статусу  "ми – європейці".
Ельвіра Мельгунова

У цей невеличкий магазинчик я залюбки заходила, коли поверталася зі школи. Тьотя Наташа завжди була рада бачити мене, а я в котрий раз роздивлялася нитки, яскраві ґудзики, стрічки і  мереживо. Ми розглядали у журналах схеми для створення іграшок та різних прикрас. Обирали щось, щоб створити наступну гарну річ. Все в нас виходило, але сказати, що цей бізнес приносив моїй тітці пристойні гроші, не можна.
Одного разу, коли я знов зайшла у магазинчик, тітка зраділа:
- Заходь, тезка, - привітала вона мене. – Потрібна твоя допомога.
Вона складала речі у коробку.
- Допоможу, звісно. Ти кудись збираєшся?
- Усі документи готові. Взавтра в мене  літак…
- Як? Вже завтра?
Я розгубилася – не думала, що вона поїде так швидко. Півроку тому їй запропонували хорошу роботу в  Німеччині. Звісно, мені одразу стало сумно – зовсім не хотілося, щоб вона від’їжджала… Вона мені як подруга, хоча і тітка.
Я її розумію: талановита молода жінка, а перспективи розвитку не бачить. А там в неї буде майстерня. про яку вона завжди мріяла. Мені б хотілося, щоб у нашій країні їй (та і всім іншим) вдалося створити необхідні умови для праці. Це є у Європі – той, до вступу в яку ми прагнемо.
Чого ж нам не вистачає? Або що нам заважає? Ось хоча б у нашому Херсоні? І тут я подумала, що починати треба з початку. Тобто – з моменту народження дитини.
Що ми бачимо у лікарнях? В основному – це старі будівлі зі старим обладнанням.  Оплата праці медперсоналу мізерна. Тому кращі з лікарів їдуть за кордон, де не тільки сучасні медзаклади, а і пристойна оплата. Бути європейцем-лікарем – престижно.
Далі, логічно,  я подумала про наші дитячі садочки. Те, що їх не вистачає – це одно.  Інше – по тому ж сценарію, що і в лікарнях. Вихователям платять мало, у закладах методи виховання застарілі, да і самі вони далекі від сучасного вигляду.
Тепер, як ви вже здогадуєтесь, школи. Я поки що – учениця. І бачу, як то кажуть, зсередини. Молодих креативних педагогів зовсім мало. У кабінетах нового обладнання не вистачає. Но важливіше, що система "вчитель-учень" побудована на авторитарності першого.
Якщо продовжувати поступово цей ряд, то дійдемо до університетів. Корупція (за місце у ньому та й за  здачу сесії батьки платять підчас великі гроші) та рівень викладання зводять саму ідею отримання професії майже нанівець.
І ось коло замкнулося. Хто ж прийде на роботу після такого навчання? Не дуже грамотні спеціалісти. З освітою, "вищою" лише на папері.
Звісно, я утрирую – є у нас і класні педагоги, і супер-професійні лікарі, і сучасні заклади. Але в Німеччині (гадаю, що у інших європейських країнах також) з цім все у більшому порядку. Тому і йдуть наші люди туди, де краще.
Правда, я впевнена, що і там є свої проблеми і вірно кажуть:: "краще там, де нас немає", але…
… Я продовжую заходити в магазинчик тьоті Наташі, де працює її подруга. Ми, якщо є час і "літає" Інтернет, розмовляємо по скайпу с нашою "німкенею".  Вона показує нам свою майстерню, свій охайний будинок…
Звісно, ми європейці, бо ж живемо не в Азії і не в Африці. Звісно, у "німеччинах"  краще жити. Але тут я думаю – якщо всі достойні та працьовиті поїдуть "туди" – хто буде підіймати Україну?
Взірець, який подає нам Європа, треба наближати до наших реалій. Ми не повинні стати як вони – ми повинні зберегти своє обличчя, свої традиції. Але при цьому хотілось би, щоб кожен з нас з гордістю називався і українцем, і європейцем.
Юлія Кравченко

Європейка

 

" Я- європеєць"… Я гадаю, що це дуже складна тема, хоча і цікава. Раніше я ніколи не писала есе, але варто спробувати. Вважаю, що всі українці – європейці не тільки за географічним положенням країни, а й у душі. Може, хтось менше, а хтось більше – це вже як склалося.

І у мене є гарний приклад на підтвердження цієї думки. Наша сусідка, Людмила Василівна, лікар-кардіолог. Вона – провідний спеціаліст, тому часто буває на різних симпозіумах і конференціях за кордоном. От і "приклеїлося" до неї слівце "європейка". Вона і виглядає  якось інакше – дещо охайніше за інших, дещо стильніше у одязі. Та і поведінкою викликає повагу – завжди привітна, але і строга. Дуже толерантна до всіх. Навіть до п’янички дядька Борьки  (так його всі звуть) звертається на "Ви" і по-батькові.

Моя бабуся каже, що вона була звичайною дівчинкою. Як всі, ходила до школи, потім до університету поїхала вчитися, потім повернулася та стала працювати у лікарні.

Одного разу молодого спеціаліста викликали до головного лікаря, запропонували взяти участь у "обміні фахівцями". Саме їй хотіли  довірити представляти нашу країну у Франції. І Людмила  стала наполегливо вчити іноземні мови. Відразу дві – французьку і німецьку (англійською вона вже володіла). Потім були поїздки до Англії, до Литви. Поступово навіть зовнішність нашої сусідки "європеїзувалася". 

Я вважаю, що саме обміни фахівцями, студентами, школярами та інші активні форми спілкування слугують не тільки покращенню становища в окремих галузях, але і наближають до того способу мислення, відношення до природи, до економії ресурсів, які притаманні закордонним європейцям. В нас є "широта душі" (згадаємо хоча б українські пісні), є  милосердя у серцях, є свої традиції. Чого ж бракує, щоб зватися європейцями? І ось що я думаю. По-перше, нам потрібна чесна влада. Де взяти таких людей? Ось зараз запрошують з інших країн міністрів та керівників. Мені прикро – невже це єдиний хід, щоб зупинити корупцію? Неможливо уявити, щоб, наприклад, Німеччиною керували іноземці…

По-друге, починати щось робити, тобто виробляти. Ось поряд з моїм будинком стоїть величезний – на декілька кілометрів - завод. А в його цехах розташувалися розважальні заклади та магазинчики. І таких заводів тільки у Херсоні майже десяток. Страшно уявити – скільки їх по Україні!

По-третє, податки. Моя мама говорить, що тільки половина працівників з установи, де вона працює, платять податки. Чому хтось чесно віддає на дороги, лікарні, школи свої гроші, а хтось нічого не дає?

Не буду казати про сміття, яке чомусь наші люди кидають на вулицях, жбурляють у воду, залишають у лісі… Європейцям це не притаманне.

Але хочу сказати про головне – європейцем можна народитися просто по факту місця проживання. А от стати ним по відношенню до людей, до країни, у котрій мешкаєш, до природи, котра тебе кормить, - потрібно ще постаратися. Мені б хотілось, щоб  кожен з моїх земляків колись міг сказати про себе "я - європеєць".  А поки що в нас у дворі є одна людина, яку так називають – це Людмила Василівна.


Валя Нетребич

середу, 4 січня 2017 р.

"ФантФест" запрошує




Шановні друзі!

Херсонська обласна бібліотека для дітей ім. Дніпрової Чайки запрошує вас взяти участь у Четвертому відкритому літературному конкурсі для дітей та підлітків "ФантФест" та розмістити інформацію про його проведення на ваших ресурсах.

Посилання на текст Положення - http://www.library.kherson.ua/2017/fantfest.pdf


Інформація
про відкритий конкурс літературної творчості для дітей і молоді
«ФантФест»
Ідея проведення конкурсу у рамках Міжнародного фестивалю мистецтв "Гоголь-фентезі" імені Рудого Панька" виникла під час тривання Міжнародного конгресу фантастів "Загублений світ". Він проходив у Херсоні у січні 2013 року, і для проведення прес-конференції та "Круглого столу" організаторами  був вибраний зал Херсонської обласної бібліотеки для дітей імені Дніпрової Чайки. Письменники-фантасти з кількох стран (наприклад, Атанас Славов – Болгарія, Сергій Тарасов – Білорусія, Мир Теймір Магамедов – Азербайджан) виступали з доповідями та вели розмови щодо розвитку жанру фентезі.
З метою популяризації творів відомих фантастів та з ціллю підтримки юних авторів був запропонований такий проект, як конкурс "ФантФест".
У 2017 році відбувається вже четвертий за числом конкурс. У попередніх роках роботи надсилалися з різних куточків України та з міст Новосибірськ, Вітебськ, Магнітогорськ тощо. Кожного року кількість учасників зростає. Якщо у 2014 було надіслано 45 творів, то у 2016 майже 70.
Зміст творів оприлюднюється на сайті Херсонської обласної бібліотеки для дітей імені Дніпрової Чайки для проведення голосування на "Приз читацьких симпатій".
На початку квітня проходить святкова церемонія нагородження переможців та призерів з врученням дипломів та цінних подарунків. Вручається також Гран-прі конкурсу – статуетка "Рудий Панько" (авторська ручна робота Олександра Теплякова).
У 2016 році на фінал завітала відома писменниця Дара Корній та пообіцяла, як голова журі, бути присутньою на церемонії нагородження і у квітні 2017 р.

Всім учасникам, які не приїхали на фінал, надсилаються дипломи в електронному вигляді. 

З повагою, модератор проекту Надія Звягінцева (050-396-2005

Напишите Ваш отзыв или комментарий!

Назва

Електронна пошта *

Повідомлення *