Вітаємо
у Новому році!
Символічно,
що першою публікацією нового 2017 року стає емоційний та експресивний вірш:
Молитва
за Україну
Молюсь за Україну - неньку,
Молюсь за все, що є рідненьким,
Молюсь за українську мову -
Співучу, гарну, калинову.
Молюсь за українські землі –
родючі, файні, чорноземні.
Молюсь за наші кавуни –
смачні херсонські товстуни.
Молюсь за рідну хату,
молюсь за батька й мати.
Молюсь за золоту пшеничку,
і за джерельну цю водичку.
Молюсь за гімн та прапор наш,
за все "своє", що не
віддам.
Молюсь. Молитимусь й на далі.
Ми українці – "ні"
усім печалям!
Валя Нетребич
Кожна мить залишає сліди
Кожна мить залишає сліди –
десь болючі, часами – і теплі.
Як згадаю, то хочу туди –
в ситуації дивні й
дотепні.
Часом сяду - згадаю, сміюся.
Часом, сяду згадаю та
плачу.
І підходить до мене
матуся,
Запевняє, що буде і вдача.
Є таких ситуації багато,
у яких я не можу одна -
помагають то мама, то
тато,
бо ми дружня велика сім'я.
Ельвіра Мельгунова
Також були написані три есе на тему "Я-європеєць" (Всеукраїнський
конкурс):
Ми прагнемо бути європейцями
Есе
"14 лютого
… Віка це гарно придумала
– я радий, що взяв участь у цій акції. Печиво дійсно було смачне – не дивно, що
його розкупили так швидко…"
"14 березня
Знов заходила Віка –
розповідала, що м'язи болять нестерпно. Навіть не змогла мені воду принести. Я
обійдуся, а сусідка моя молодчинка – таки виборола перше місце…"
" 28
серпня
Речі складені. Віка
допомагала їх купувати. Завтра відлітаю. Невже я увійду через півроку у свою
квартиру власними ногами?.."
Не розумієте, до чого я
веду? Тоді я розпочну з початку. Це – сторінки щоденника мого сусіда. Я,
звісно, знаю, що погано вчинила, прочитавши декілька сторінок. Але коли я
поливала квіти – блокнот був розкритий, і я помітила своє ім'я. Тому не
втрималася – поцікавилася, що він про мене написав.
Мій сусід Олег не такий,
як усі люди. Він – інший. Ні, він не іншої національності або кольору шкіри.
Він – інший, бо інвалід, тобто людина з особливими потребами, як зараз
говорять. Уже п'ять років він прикутий до візка внаслідок страшної аварії. Йому
зламало тазово-стегнову кістку у трьох місцях, і після цього лікарі констатували,
що він ходити вже не зможе. Доволі успішну кар'єру монтажника спецобладнання,
звісно, прийшлося покинути. Вдома він тепер працював диспетчером у службі
таксі. Взагалі йому чомусь не щастить ще з дитинства – рано лишився без батьків,
ріс у сиротинці… Може, він з тих, хто народився під нещасливою зіркою?
Мені його шкода. Молодий
хлопець – йому лише двадцять сім, а він майже не виходить з дому, тому що з
дев'ятого поверху не розженешся, а в наш старий ліфт його візок не входить.
Тому я завжди знаходжу вільний час, іду
до нього в гості, допомагаю, інколи прибираю та готую щось смачненьке. За це
він мені багато разів пропонував гроші, але я ні в яку не погоджуюсь їх брати,
оскільки бачу, як йому скрутно і погано. Інколи прийду – і бачу, що він сидить
біля вікна з фотоальбомом в руках. Розглядає знімки, де він ще здоровий, і майже
плаче. Тоді підходжу, витираю свої сльози і починаю щось розповідати про вибрики
однокласників.
Так ось. Кожен рік, коли
в усіх школах міста відбувається акція у допомогу благодійному фонду «Від серця
до серця», діти та дорослі готуються до ярмарку. Власними руками виготовляють
смаколики, продають іграшки, журнали, книжки, щоб отримані гроші потім віддати
цій організації. Вона, у свою чергу, допомагає людям із різними вадами
здоров’я. Я долучила до цієї справи
Олега. Напередодні ми з ним готуємо наші фірмові кекси та печиво з білою
кокосовою стружкою.
Після чергової ярмарки я
приходжу до Олега і доповідаю:
- Усі були в захваті!
Наші смаколики були продані буквально в перші хвилини.
Олег радіє: це видно по
його щирій усмішці і світлу в очах – вони наповнені щастям.
У березні я інформую
сусіда:
- Мені запропонували
взяти участь у благодійному марафоні.
- Пречудово, дуже радий
за тебе! Я теж хотів би взяти участь… -
і в Олега одразу зіпсувався настрій.
- Ні-ні-ні, не сумуй, я
упевнена, - ти зможеш колись.
- Але як?! – майже
нагримав він на мене.
- Заспокойся, я в тебе
вірю.
В той час у мене вже була
ідея, як допомогти гарній людині з нелегкою долею. Я дізналася, що вилікувати
його можна, зробивши декілька операцій у Німеччині. Грошей на це зібрати було
просто неможливо. І довго. А головний приз у марафоні – волонтерська допомога
нужденним.
Коли настав день забігу,
я дуже хвилювалася – мені просто необхідно було перемогти! Тож я бігла з усіх
сил, не дивлячись на біль у ногах, на кольки у
боці.
Тоді я перемогла! Олег
вже у Німеччині, а я поливаю квіти у його квартирі та з нетерпінням чекаю на
його повернення. Часто ми спілкуємося по скайпу. Я бачила, як він вперше за
багато років підвівся на ноги. Я бачила його обличчя: крізь біль воно все ж
було натхненним.
Я розумію, що поки що ми,
українці, тільки географічно цілком європейці. Нам іноді не вистачає людяності у ставленні до тих, хто потребує
допомоги. Або ми не знаємо – як саме можна допомогти. В нашому транспорті немає
зручностей, щоб кудись поїхати людині у візку. Наші громадські міста також не
дуже прилаштовані до потреб таких громадян. Іноді нам не вистачає навіть
толерантності до людей з вадами. Та ще багато чого, що давно є у Європі...
Але коли я і мої друзі робимо щось для інших,
мабуть, наближаємося до статусу "ми
– європейці".
Ельвіра Мельгунова
У цей невеличкий
магазинчик я залюбки заходила, коли поверталася зі школи. Тьотя Наташа завжди
була рада бачити мене, а я в котрий раз роздивлялася нитки, яскраві ґудзики,
стрічки і мереживо. Ми розглядали у
журналах схеми для створення іграшок та різних прикрас. Обирали щось, щоб
створити наступну гарну річ. Все в нас виходило, але сказати, що цей бізнес
приносив моїй тітці пристойні гроші, не можна.
Одного разу, коли я знов
зайшла у магазинчик, тітка зраділа:
- Заходь, тезка, -
привітала вона мене. – Потрібна твоя допомога.
Вона складала речі у
коробку.
- Допоможу, звісно. Ти
кудись збираєшся?
- Усі документи готові.
Взавтра в мене літак…
- Як? Вже завтра?
Я розгубилася – не
думала, що вона поїде так швидко. Півроку тому їй запропонували хорошу роботу
в Німеччині. Звісно, мені одразу стало
сумно – зовсім не хотілося, щоб вона від’їжджала… Вона мені як подруга, хоча і
тітка.
Я її розумію: талановита
молода жінка, а перспективи розвитку не бачить. А там в неї буде майстерня. про
яку вона завжди мріяла. Мені б хотілося, щоб у нашій країні їй (та і всім
іншим) вдалося створити необхідні умови для праці. Це є у Європі – той, до
вступу в яку ми прагнемо.
Чого ж нам не вистачає?
Або що нам заважає? Ось хоча б у нашому Херсоні? І тут я подумала, що починати
треба з початку. Тобто – з моменту народження дитини.
Що ми бачимо у лікарнях?
В основному – це старі будівлі зі старим обладнанням. Оплата праці медперсоналу мізерна. Тому кращі
з лікарів їдуть за кордон, де не тільки сучасні медзаклади, а і пристойна
оплата. Бути європейцем-лікарем – престижно.
Далі, логічно, я подумала про наші дитячі садочки. Те, що їх
не вистачає – це одно. Інше – по тому ж сценарію, що і в лікарнях. Вихователям платять мало, у закладах методи виховання
застарілі, да і самі вони далекі від сучасного вигляду.
Тепер, як ви вже
здогадуєтесь, школи. Я поки що – учениця. І бачу, як то кажуть, зсередини.
Молодих креативних педагогів зовсім мало. У кабінетах нового обладнання не
вистачає. Но важливіше, що система "вчитель-учень" побудована на
авторитарності першого.
Якщо продовжувати
поступово цей ряд, то дійдемо до університетів. Корупція (за місце у ньому та й
за здачу сесії батьки платять підчас
великі гроші) та рівень викладання зводять саму ідею отримання професії майже нанівець.
І ось коло замкнулося.
Хто ж прийде на роботу після такого навчання? Не дуже грамотні спеціалісти. З
освітою, "вищою" лише на папері.
Звісно, я утрирую – є у
нас і класні педагоги, і супер-професійні лікарі, і сучасні заклади. Але в
Німеччині (гадаю, що у інших європейських країнах також) з цім все у більшому
порядку. Тому і йдуть наші люди туди, де краще.
Правда, я впевнена, що і
там є свої проблеми і вірно кажуть:: "краще там, де нас немає", але…
… Я продовжую заходити в
магазинчик тьоті Наташі, де працює її подруга. Ми, якщо є час і
"літає" Інтернет, розмовляємо по скайпу с нашою
"німкенею". Вона показує нам
свою майстерню, свій охайний будинок…
Звісно, ми європейці, бо
ж живемо не в Азії і не в Африці. Звісно, у "німеччинах" краще жити. Але тут я думаю – якщо всі
достойні та працьовиті поїдуть "туди" – хто буде підіймати Україну?
Взірець, який подає нам
Європа, треба наближати до наших реалій. Ми не повинні стати як вони – ми повинні
зберегти своє обличчя, свої традиції. Але при цьому хотілось би, щоб кожен з
нас з гордістю називався і українцем, і європейцем.
Юлія
Кравченко
Європейка
" Я- європеєць"… Я гадаю, що це
дуже складна тема, хоча і цікава. Раніше я ніколи не писала есе, але варто
спробувати. Вважаю, що всі українці – європейці не тільки за географічним
положенням країни, а й у душі. Може, хтось менше, а хтось більше – це вже як
склалося.
І у мене є гарний приклад на підтвердження
цієї думки. Наша сусідка, Людмила Василівна, лікар-кардіолог. Вона – провідний
спеціаліст, тому часто буває на різних симпозіумах і конференціях за кордоном.
От і "приклеїлося" до неї слівце "європейка". Вона і
виглядає якось інакше – дещо охайніше за
інших, дещо стильніше у одязі. Та і поведінкою викликає повагу – завжди
привітна, але і строга. Дуже толерантна до всіх. Навіть до п’янички дядька
Борьки (так його всі звуть) звертається
на "Ви" і по-батькові.
Моя бабуся каже, що вона була звичайною
дівчинкою. Як всі, ходила до школи, потім до університету поїхала вчитися,
потім повернулася та стала працювати у лікарні.
Одного разу молодого спеціаліста викликали до
головного лікаря, запропонували взяти участь у "обміні фахівцями".
Саме їй хотіли довірити представляти
нашу країну у Франції. І Людмила стала
наполегливо вчити іноземні мови. Відразу дві – французьку і німецьку
(англійською вона вже володіла). Потім були поїздки до Англії, до Литви.
Поступово навіть зовнішність нашої сусідки "європеїзувалася".
Я вважаю, що саме обміни фахівцями,
студентами, школярами та інші активні форми спілкування слугують не тільки
покращенню становища в окремих галузях, але і наближають до того способу
мислення, відношення до природи, до економії ресурсів, які притаманні
закордонним європейцям. В нас є "широта душі" (згадаємо хоча б
українські пісні), є милосердя у серцях,
є свої традиції. Чого ж бракує, щоб зватися європейцями? І ось що я думаю.
По-перше, нам потрібна чесна влада. Де взяти таких людей? Ось зараз запрошують
з інших країн міністрів та керівників. Мені прикро – невже це єдиний хід, щоб
зупинити корупцію? Неможливо уявити, щоб, наприклад, Німеччиною керували
іноземці…
По-друге, починати щось робити, тобто
виробляти. Ось поряд з моїм будинком стоїть величезний – на декілька кілометрів
- завод. А в його цехах розташувалися розважальні заклади та магазинчики. І
таких заводів тільки у Херсоні майже десяток. Страшно уявити – скільки їх по
Україні!
По-третє, податки. Моя мама говорить, що
тільки половина працівників з установи, де вона працює, платять податки. Чому хтось
чесно віддає на дороги, лікарні, школи свої гроші, а хтось нічого не дає?
Не буду казати про сміття, яке чомусь наші люди
кидають на вулицях, жбурляють у воду, залишають у лісі… Європейцям це не
притаманне.
Але хочу сказати про головне – європейцем можна народитися просто по факту місця проживання. А от стати ним по відношенню до людей, до країни, у котрій мешкаєш, до природи, котра тебе кормить, - потрібно ще постаратися. Мені б хотілось, щоб кожен з моїх земляків колись міг сказати про себе "я - європеєць". А поки що в нас у дворі є одна людина, яку так називають – це Людмила Василівна.
Валя Нетребич
