Вітаємо у 2017!

Вітаємо у Новому році!

Символічно, що першою публікацією нового 2017 року стає емоційний та експресивний вірш:

Молитва за Україну

Молюсь за Україну - неньку,

Молюсь за все, що є рідненьким,

Молюсь за українську мову -

Співучу, гарну, калинову.

Молюсь за українські землі –

родючі, файні, чорноземні.

Молюсь за наші кавуни –

смачні херсонські товстуни.

Молюсь за рідну хату,

молюсь за батька й мати.

Молюсь за золоту пшеничку,

і  за джерельну цю водичку.

Молюсь за гімн та прапор наш,

за все "своє", що не віддам.

 

Молюсь. Молитимусь й на далі.

Ми українці – "ні" усім печалям!

Валя Нетребич

Кожна мить залишає сліди

Кожна мить залишає сліди –

десь болючі, часами – і теплі.

Як згадаю, то хочу туди –

в ситуації дивні й дотепні.

Часом сяду -  згадаю, сміюся.

Часом, сяду згадаю та плачу.

І підходить до мене матуся,

Запевняє, що буде і вдача.

Є таких ситуації багато,

у яких я не можу одна -

помагають то мама, то тато,

бо ми дружня велика сім'я.  

Ельвіра Мельгунова

Також були написані три есе на тему "Я-європеєць" (Всеукраїнський конкурс):

Ми прагнемо бути  європейцями

Есе

"14 лютого

… Віка це гарно придумала – я радий, що взяв участь у цій акції. Печиво дійсно було смачне – не дивно, що його розкупили так швидко…"

"14 березня

Знов заходила Віка – розповідала, що м'язи болять нестерпно. Навіть не змогла мені воду принести. Я обійдуся, а сусідка моя молодчинка – таки виборола перше місце…"

" 28 серпня

Речі складені. Віка допомагала їх купувати. Завтра відлітаю. Невже я увійду через півроку у свою квартиру власними ногами?.."

Не розумієте, до чого я веду? Тоді я розпочну з початку. Це – сторінки щоденника мого сусіда. Я, звісно, знаю, що погано вчинила, прочитавши декілька сторінок. Але коли я поливала квіти – блокнот був розкритий, і я помітила своє ім'я. Тому не втрималася – поцікавилася, що він про мене написав.

Мій сусід Олег не такий, як усі люди. Він – інший. Ні, він не іншої національності або кольору шкіри. Він – інший, бо інвалід, тобто людина з особливими потребами, як зараз говорять. Уже п'ять років він прикутий до візка внаслідок страшної аварії. Йому зламало тазово-стегнову кістку у трьох місцях, і після цього лікарі констатували, що він ходити вже не зможе. Доволі успішну кар'єру монтажника спецобладнання, звісно, прийшлося покинути. Вдома він тепер працював диспетчером у службі таксі. Взагалі йому чомусь не щастить ще з дитинства – рано лишився без батьків, ріс у сиротинці… Може, він з тих, хто народився під нещасливою зіркою?

Мені його шкода. Молодий хлопець – йому лише двадцять сім, а він майже не виходить з дому, тому що з дев'ятого поверху не розженешся, а в наш старий ліфт його візок не входить. Тому я завжди знаходжу  вільний час, іду до нього в гості, допомагаю, інколи прибираю та готую щось смачненьке. За це він мені багато разів пропонував гроші, але я ні в яку не погоджуюсь їх брати, оскільки бачу, як йому скрутно і погано. Інколи прийду – і бачу, що він сидить біля вікна з фотоальбомом в руках. Розглядає знімки, де він ще здоровий, і майже плаче. Тоді підходжу, витираю свої сльози і починаю щось розповідати про вибрики однокласників.

Так ось. Кожен рік, коли в усіх школах міста відбувається акція у допомогу благодійному фонду «Від серця до серця», діти та дорослі готуються до ярмарку. Власними руками виготовляють смаколики, продають іграшки, журнали, книжки, щоб отримані гроші потім віддати цій організації. Вона, у свою чергу, допомагає людям із різними вадами здоров’я.  Я долучила до цієї справи Олега. Напередодні ми з ним готуємо наші фірмові кекси та печиво з білою кокосовою стружкою.

Після чергової ярмарки я приходжу до Олега і доповідаю:

- Усі були в захваті! Наші смаколики були продані буквально в перші хвилини.

Олег радіє: це видно по його щирій усмішці і світлу в очах – вони наповнені щастям.

У березні я інформую сусіда:

- Мені запропонували взяти участь у благодійному марафоні.

- Пречудово, дуже радий за тебе! Я  теж хотів би взяти участь… - і в Олега одразу зіпсувався настрій.

- Ні-ні-ні, не сумуй, я упевнена, - ти зможеш колись.

- Але як?! – майже нагримав він на мене.

- Заспокойся, я в тебе вірю.

В той час у мене вже була ідея, як допомогти гарній людині з нелегкою долею. Я дізналася, що вилікувати його можна, зробивши декілька операцій у Німеччині. Грошей на це зібрати було просто неможливо. І довго. А головний приз у марафоні – волонтерська допомога нужденним.

Коли настав день забігу, я дуже хвилювалася – мені просто необхідно було перемогти! Тож я бігла з усіх сил, не дивлячись на біль у ногах, на кольки у  боці.

Тоді я перемогла! Олег вже у Німеччині, а я поливаю квіти у його квартирі та з нетерпінням чекаю на його повернення. Часто ми спілкуємося по скайпу. Я бачила, як він вперше за багато років підвівся на ноги. Я бачила його обличчя: крізь біль воно все ж було натхненним.

Я розумію, що поки що ми, українці, тільки географічно цілком європейці. Нам іноді не вистачає  людяності у ставленні до тих, хто потребує допомоги. Або ми не знаємо – як саме можна допомогти. В нашому транспорті немає зручностей, щоб кудись поїхати людині у візку. Наші громадські міста також не дуже прилаштовані до потреб таких громадян. Іноді нам не вистачає навіть толерантності до людей з вадами. Та ще багато чого, що давно є у Європі...

 Але коли я і мої друзі робимо щось для інших, мабуть, наближаємося до статусу  "ми – європейці".

Ельвіра Мельгунова

У цей невеличкий магазинчик я залюбки заходила, коли поверталася зі школи. Тьотя Наташа завжди була рада бачити мене, а я в котрий раз роздивлялася нитки, яскраві ґудзики, стрічки і  мереживо. Ми розглядали у журналах схеми для створення іграшок та різних прикрас. Обирали щось, щоб створити наступну гарну річ. Все в нас виходило, але сказати, що цей бізнес приносив моїй тітці пристойні гроші, не можна.

Одного разу, коли я знов зайшла у магазинчик, тітка зраділа:

- Заходь, тезка, - привітала вона мене. – Потрібна твоя допомога.

Вона складала речі у коробку.

- Допоможу, звісно. Ти кудись збираєшся?

- Усі документи готові. Взавтра в мене  літак…

- Як? Вже завтра?

Я розгубилася – не думала, що вона поїде так швидко. Півроку тому їй запропонували хорошу роботу в  Німеччині. Звісно, мені одразу стало сумно – зовсім не хотілося, щоб вона від’їжджала… Вона мені як подруга, хоча і тітка.

Я її розумію: талановита молода жінка, а перспективи розвитку не бачить. А там в неї буде майстерня. про яку вона завжди мріяла. Мені б хотілося, щоб у нашій країні їй (та і всім іншим) вдалося створити необхідні умови для праці. Це є у Європі – той, до вступу в яку ми прагнемо.

Чого ж нам не вистачає? Або що нам заважає? Ось хоча б у нашому Херсоні? І тут я подумала, що починати треба з початку. Тобто – з моменту народження дитини.

Що ми бачимо у лікарнях? В основному – це старі будівлі зі старим обладнанням.  Оплата праці медперсоналу мізерна. Тому кращі з лікарів їдуть за кордон, де не тільки сучасні медзаклади, а і пристойна оплата. Бути європейцем-лікарем – престижно.

Далі, логічно,  я подумала про наші дитячі садочки. Те, що їх не вистачає – це одно.  Інше – по тому ж сценарію, що і в лікарнях. Вихователям платять мало, у закладах методи виховання застарілі, да і самі вони далекі від сучасного вигляду.

Тепер, як ви вже здогадуєтесь, школи. Я поки що – учениця. І бачу, як то кажуть, зсередини. Молодих креативних педагогів зовсім мало. У кабінетах нового обладнання не вистачає. Но важливіше, що система "вчитель-учень" побудована на авторитарності першого.

Якщо продовжувати поступово цей ряд, то дійдемо до університетів. Корупція (за місце у ньому та й за  здачу сесії батьки платять підчас великі гроші) та рівень викладання зводять саму ідею отримання професії майже нанівець.

І ось коло замкнулося. Хто ж прийде на роботу після такого навчання? Не дуже грамотні спеціалісти. З освітою, "вищою" лише на папері.

Звісно, я утрирую – є у нас і класні педагоги, і супер-професійні лікарі, і сучасні заклади. Але в Німеччині (гадаю, що у інших європейських країнах також) з цім все у більшому порядку. Тому і йдуть наші люди туди, де краще.

Правда, я впевнена, що і там є свої проблеми і вірно кажуть:: "краще там, де нас немає", але…

… Я продовжую заходити в магазинчик тьоті Наташі, де працює її подруга. Ми, якщо є час і "літає" Інтернет, розмовляємо по скайпу с нашою "німкенею".  Вона показує нам свою майстерню, свій охайний будинок…

Звісно, ми європейці, бо ж живемо не в Азії і не в Африці. Звісно, у "німеччинах"  краще жити. Але тут я думаю – якщо всі достойні та працьовиті поїдуть "туди" – хто буде підіймати Україну?

Взірець, який подає нам Європа, треба наближати до наших реалій. Ми не повинні стати як вони – ми повинні зберегти своє обличчя, свої традиції. Але при цьому хотілось би, щоб кожен з нас з гордістю називався і українцем, і європейцем.

Юлія Кравченко

Європейка

 

" Я- європеєць"… Я гадаю, що це дуже складна тема, хоча і цікава. Раніше я ніколи не писала есе, але варто спробувати. Вважаю, що всі українці – європейці не тільки за географічним положенням країни, а й у душі. Може, хтось менше, а хтось більше – це вже як склалося.

І у мене є гарний приклад на підтвердження цієї думки. Наша сусідка, Людмила Василівна, лікар-кардіолог. Вона – провідний спеціаліст, тому часто буває на різних симпозіумах і конференціях за кордоном. От і "приклеїлося" до неї слівце "європейка". Вона і виглядає  якось інакше – дещо охайніше за інших, дещо стильніше у одязі. Та і поведінкою викликає повагу – завжди привітна, але і строга. Дуже толерантна до всіх. Навіть до п’янички дядька Борьки  (так його всі звуть) звертається на "Ви" і по-батькові.

Моя бабуся каже, що вона була звичайною дівчинкою. Як всі, ходила до школи, потім до університету поїхала вчитися, потім повернулася та стала працювати у лікарні.

Одного разу молодого спеціаліста викликали до головного лікаря, запропонували взяти участь у "обміні фахівцями". Саме їй хотіли  довірити представляти нашу країну у Франції. І Людмила  стала наполегливо вчити іноземні мови. Відразу дві – французьку і німецьку (англійською вона вже володіла). Потім були поїздки до Англії, до Литви. Поступово навіть зовнішність нашої сусідки "європеїзувалася". 

Я вважаю, що саме обміни фахівцями, студентами, школярами та інші активні форми спілкування слугують не тільки покращенню становища в окремих галузях, але і наближають до того способу мислення, відношення до природи, до економії ресурсів, які притаманні закордонним європейцям. В нас є "широта душі" (згадаємо хоча б українські пісні), є  милосердя у серцях, є свої традиції. Чого ж бракує, щоб зватися європейцями? І ось що я думаю. По-перше, нам потрібна чесна влада. Де взяти таких людей? Ось зараз запрошують з інших країн міністрів та керівників. Мені прикро – невже це єдиний хід, щоб зупинити корупцію? Неможливо уявити, щоб, наприклад, Німеччиною керували іноземці…

По-друге, починати щось робити, тобто виробляти. Ось поряд з моїм будинком стоїть величезний – на декілька кілометрів - завод. А в його цехах розташувалися розважальні заклади та магазинчики. І таких заводів тільки у Херсоні майже десяток. Страшно уявити – скільки їх по Україні!

По-третє, податки. Моя мама говорить, що тільки половина працівників з установи, де вона працює, платять податки. Чому хтось чесно віддає на дороги, лікарні, школи свої гроші, а хтось нічого не дає?

Не буду казати про сміття, яке чомусь наші люди кидають на вулицях, жбурляють у воду, залишають у лісі… Європейцям це не притаманне.

Але хочу сказати про головне – європейцем можна народитися просто по факту місця проживання. А от стати ним по відношенню до людей, до країни, у котрій мешкаєш, до природи, котра тебе кормить, - потрібно ще постаратися. Мені б хотілось, щоб  кожен з моїх земляків колись міг сказати про себе "я - європеєць".  А поки що в нас у дворі є одна людина, яку так називають – це Людмила Василівна.

Валя Нетребич