Диво нашого степу
Бабуся Тавріка та Дніпряночки була чудовою
казкаркою. А мешкала вона у селі Софіївка, що розташовано у Каховському районі
нашої Херсонщини. Одного разу приїхали до неї її онуки та одразу звернулися з
питанням:
- Бабусю, ми з Тавріком, поки їхали. сперечалися
– чому у твоєму селі посеред степу, де майже нічого великого не росте, такий великий парк? Ось я гадаю, що тут не обійшлося без чаклунства,
а Таврік вважає, що тут якась природна аномалія -оаза.
- На це питання я вам ввечері відповім, -
загадково посміхнулася бабуся.
Коли діти повечеряли, вони нагадали бабусі про обіцянку. І ось вона почала свою
розповідь.
В країні
Елладії жила собі у небагатій родині дівчина неземної краси на ім'я Софія. Її
довгі руді коси сяяли, а в її глибоких очах, здавалося, відображалося саме
щастя. Висока та струнка Софія приваблювала погляди усіх навкруги. Більш за все
вона полюбляла рослини, вміла розмовляти з ними, співала їм пісень, від чого
вони ще пишніше розквітали.
І ось одного
разу до дня народження султану, що правив
Царьградом, який розташувався на півдні світу, прилетіла поштова золота
голубка. В Царьграді ще не бачили таких птахів. Султану доповіли про це диво, і
він повелів спіймати її та посадити у золоту клітку, щоб вона прикрашала його
покої.
Ввечері тієї
ж днини прислужниця помітила, що на лапці птахи прикручений якійсь папірець. Це
був лист, і в ньому йшлося про Софію – про те, яка вона гарна, що полюбляє
робити, де мешкає.
Почувши про
такий діамант, султан схотів, щоб він належав тільки йому. І ось одного разу,
коли Софія гуляла садами, її викрали воїни султана та відвезли у далекій
Царьград. Правитель дуже зрадів, коли побачив цю перлину серед своїх наложниць.
Але у нього почалися складні часи – забагато війн вів цей цар. Тому казна його
швидко спустошилася. Він вирішив продати найцінніший скарб, а це була Софія, дуже
заможному графу з іншої країни. Граф закохався відразу, він, звісно, дуже
пишався її красою та дарував їй коштовності, будував для неї палаци. Але більш
за все вона раділа, коли він створював парки.
Граф володів
багатьма землями, у тому числі там, де були самі степи – на Херсонщині.
Дізналася про це Софія – засумувала, що не бачать люди у тих місцинах краси
зелених дерев. Вийшла вона з насінням на високу гору, погукала Могутній Вітер
та просить:
- Вітере
Могутній, неси це насіння різних дерев та інших рослин над степом широким,
кидай їх на землю.
Послухався
Вітер, зробив це.
Потім пішла
Софія у печеру, звернулася до Матінки Землі:
- Мати сира
Земле, прийми до себе те насіння, що Вітер Могутній у степ переніс, накрий його
своїм теплом.
Послухалася
Земля, зробила це.
Тоді пішла
Софія у темний ліс, у хащах якого ховалося чарівне озеро. Стала вона вимовляти:
- Прозора
Водиця! Напої те насіння, що Вітер Могутній у степ переніс. що Мати Сира Земля
своїм теплом накрила. Дай йому сили, щоб пустило воно коріння.
Послухалася
Вода, зробила це.
Вийшли одно разу люди
села, що стояло у степах Таврійської губернії та звалося чомусь Дурицьке, і побачили диво: прямо на
їхніх очах почали проростати молоді деревця, перетворюючись на великий парк.
- Звідки ви, дерева? –
спитали люди.
- Софія. Софія, Софія,
- шелестять дерева.
І хто не спитає,
звідки цей парк, завжди листя шепотить ім'я дівцини.
З того часу почало це
село стало зватися Софіївкою, а парк, який там виріс, завжди згадує про грецьку
красуню – зве її листям "Софія, Софія…".
- Я була права! – зраділа Дніпряночка, коли бабуся
закінчила розповідь, – без чаклунства тут не обійшлося.
- А як на мене,-
заперечив Таврік, - оази в
пустелі – це теж диво, але від природи.
Лада Шкворець
За єдину
українську
націю
У звичайнім селі, що
розкинулось біля Дніпра,
ще здавен жили люди. Традиції їхні несхожі:
Були чутні в одних українські
народні пісні,
Через тин – коли свято –
звучали "Сіртакі"
А навпроти - татарські розмови
гучні.
Над звичайним селом, де
рясніли черешні та вишні,
в мить одну якось сонця у небі
не стало:
налетіли загарбники – небо від смерті гуло,
матері зі сльозами синів на
війну проводжали
і завмерло в єдиній тривозі
село.
У розбитім селі, де Дніпро,
мов поранений пес, завивав
Три вдовиці біду свою чорну
утрьох бідували –
не звучали пісні, не палали
"Сиртакі" в дворах
і розмови татарські ледь чутно
напроти лунали.
…Пройде час – і загояться рани землі в яворах.
На сучасне село, де триває
мобільне століття,
знов війна наступає, хоч
зветься чомусь-то АТО.
Українець Михась, грек Сашко і татарин Рустам,
як їх прадіди, змушені знов
боронити країну -
матері, як прабабки, молитви
возносять хрестам.
Не окремий шматок, а єдину
країну боронять
української нації кращі й
достойні сини.
Знов гуртує біда наші братні народи,
Адже
воля дорожче за все – їй немає ціни!
Ельвіра Мєльгунова
