17 грудня в «Ювілейному» у рамках ІІ Південного фестивалю книги та читання «Книжковий Миколай» відбувся святковий захід, під час якого були нагороджені переможці Відкритого літературного конкурсу для дітей «Я зміг». Нагадаю, що засновником є Видавничий дім "ЛінаПе", проводила конкурс Херсонська обласна бібліотека для дітей імені Дніпрової Чайки, а підтримували київське видавництво «Фонтан казок», інформаційну підтримку надала Українська бібліотечна асоціація.

У конкурсі взяли участь 68 авторів з різних міст України -з Ужгорода, Кропивницького, Харкова, Києва і звичайно ж – із Херсону та Херсонської області. Дуже активними були контурівці. Вітаємо переможців:

у віковій категорії 14-17 років

І місце - Мельгунова Ельвіра за твір "Не буває нічого неможливого"

ІІІ місце - Міщенко Фрол за твір "Між нулем та одиницею»

У номінаціях відзначені:
 «Гуманне ставлення до тварин» -  Шелегон Елеонора,

«Активна громадянська позиція» - Нетребич Валентина 

у віковій котегорії 10-13 років

ІІ місце - Юдіна Марія за твір « Вам зависоко? А мені – вже ні!!!»

ІІІ місце -    Виходцева Вікторія,  за твір «Моя маленька перемога»

У номінаціях:  

«Спеціальна відзнака за любов до читання» -  Волколупов Аполлон
«Актуальність обраної теми» - Шкворець Лада

 Дипломи студійці отримали з рук чудового дитячого письменника, редактора "Фонтану казок" Івана Андрусяка та організатора конкурсу Аліни Алієвої

А ще Маша Юдіна, Лада Шкворець, Світозар Швець та Аполлон Волколупов стали лауреатами Міжнародного творчого проекту "Моя домашня бібліотека (Алмати-Ереван-Новосибирск-Херсон) та отримали спеціальні діпломи.

Зі святом, Святий Миколаю!

Святий Миколай

Святий Миколаю, а я тебе знаю:

в минулому році вірші я складала –

тебе, добряка, я в них прославляла.

На тебе чекаю – і знов починаю:

Святий Миколаю, тебе я гукаю:

приходь до Херсону, до нашого дому.

Бо я була чемною весь довгий рік

Для тебе, трудяги, спекла я пиріг.

Святий Миколаю, тебе я вітаю!

І знову вірші я для тебе складаю

Цукерки – це добре, їх люблять усі

А ти – найдобріший зі всіх дідусів.
Лада Шкворець

На різні теми

Диво нашого степу

Бабуся Тавріка та Дніпряночки була чудовою казкаркою. А мешкала вона у селі Софіївка, що розташовано у Каховському районі нашої Херсонщини. Одного разу приїхали до неї її онуки та одразу звернулися з питанням:

- Бабусю, ми з Тавріком, поки їхали. сперечалися – чому у твоєму селі посеред степу, де майже нічого великого не росте,  такий великий парк? Ось  я гадаю, що тут не обійшлося без чаклунства, а Таврік вважає, що тут якась природна аномалія -оаза.

- На це питання я вам ввечері відповім, - загадково посміхнулася бабуся.

Коли діти повечеряли, вони нагадали бабусі  про обіцянку. І ось вона почала свою розповідь.

В країні Елладії жила собі у небагатій родині дівчина неземної краси на ім'я Софія. Її довгі руді коси сяяли, а в її глибоких очах, здавалося, відображалося саме щастя. Висока та струнка Софія приваблювала погляди усіх навкруги. Більш за все вона полюбляла рослини, вміла розмовляти з ними, співала їм пісень, від чого вони ще пишніше розквітали.

І ось одного разу до дня народження султану, що правив  Царьградом, який розташувався на півдні світу, прилетіла поштова золота голубка. В Царьграді ще не бачили таких птахів. Султану доповіли про це диво, і він повелів спіймати її та посадити у золоту клітку, щоб вона прикрашала його покої.

Ввечері тієї ж днини прислужниця помітила, що на лапці птахи прикручений якійсь папірець. Це був лист, і в ньому йшлося про Софію – про те, яка вона гарна, що полюбляє робити, де мешкає.

Почувши про такий діамант, султан схотів, щоб він належав тільки йому. І ось одного разу, коли Софія гуляла садами, її викрали воїни султана та відвезли у далекій Царьград. Правитель дуже зрадів, коли побачив цю перлину серед своїх наложниць. Але у нього почалися складні часи – забагато війн вів цей цар. Тому казна його швидко спустошилася. Він вирішив продати найцінніший скарб, а це була Софія, дуже заможному графу з іншої країни. Граф закохався відразу, він, звісно, дуже пишався її красою та дарував їй коштовності, будував для неї палаци. Але більш за все вона раділа, коли він створював парки.

Граф володів багатьма землями, у тому числі там, де були самі степи – на Херсонщині. Дізналася про це Софія – засумувала, що не бачать люди у тих місцинах краси зелених дерев. Вийшла вона з насінням на високу гору, погукала Могутній Вітер та просить:

- Вітере Могутній, неси це насіння різних дерев та інших рослин над степом широким, кидай їх  на землю.

Послухався Вітер, зробив це.

Потім пішла Софія у печеру, звернулася до Матінки Землі:

- Мати сира Земле, прийми до себе те насіння, що Вітер Могутній у степ переніс, накрий його своїм теплом.

Послухалася Земля, зробила це.

Тоді пішла Софія у темний ліс, у хащах якого ховалося чарівне озеро.  Стала вона вимовляти:

- Прозора Водиця! Напої те насіння, що Вітер Могутній у степ переніс. що Мати Сира Земля своїм теплом накрила. Дай йому сили, щоб пустило воно коріння.

Послухалася Вода, зробила це.

Вийшли одно разу люди села, що стояло у  степах Таврійської губернії та звалося чомусь Дурицьке, і побачили диво: прямо на їхніх очах почали проростати молоді деревця, перетворюючись на великий парк.

- Звідки ви, дерева? – спитали люди.

- Софія. Софія, Софія, - шелестять дерева.

І хто не спитає, звідки цей парк, завжди листя шепотить ім'я дівцини.

З того часу почало це село стало зватися Софіївкою, а парк, який там виріс, завжди згадує про грецьку красуню – зве її листям "Софія, Софія…".

- Я була права! – зраділа Дніпряночка, коли бабуся закінчила розповідь, – без чаклунства тут не обійшлося.

- А як на мене,-  заперечив Таврік, -  оази в пустелі – це теж диво,  але від природи.

 Лада Шкворець

За єдину українську націю

У звичайнім селі, що розкинулось біля Дніпра,

ще здавен жили люди. Традиції  їхні несхожі:

Були чутні в одних українські народні пісні,

Через тин – коли свято – звучали  "Сіртакі"

А навпроти - татарські розмови гучні.

Над звичайним селом, де рясніли черешні та вишні,

в мить одну якось сонця у небі не стало:

 налетіли загарбники – небо від смерті гуло,

матері зі сльозами синів на війну проводжали

і завмерло в єдиній тривозі село.

У розбитім селі, де Дніпро, мов поранений пес, завивав 

Три вдовиці біду свою чорну утрьох бідували –

не звучали пісні, не палали "Сиртакі" в дворах

і розмови татарські ледь чутно напроти лунали.

…Пройде час – і  загояться рани землі в яворах.

На сучасне село, де триває мобільне століття,

знов війна наступає, хоч зветься чомусь-то АТО.

Українець Михась,  грек Сашко і татарин Рустам,

як їх прадіди, змушені знов боронити країну -

матері, як прабабки, молитви возносять  хрестам.

Не окремий шматок, а єдину країну  боронять

української нації кращі й достойні сини.

Знов гуртує біда наші братні народи,

Адже воля дорожче за все – їй немає ціни!

Ельвіра Мєльгунова

Нагородження відбулося

21 листопада, у День гідності та свободи, відбулась церемонія нагородження переможців обласного інтелектуального турніру «Ігри патріотів Херсонщини».

Під час свята були нагороджені також дипломами та книжковими подарунками переможці Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу «Творчі канікули» (серед організаторів - Національна бібліотека України для дітей та Фонд Миколи Томенка "Рідна країна"). 

Конитурівці серед них були у такому складі: Лада шкворець, Елеонора Шелегон, Фрол Міщенко, Ельвіра Мєльгунова, Вікторія Виходцева, Валентина Нетребич.

На фото зі студійцям херсонській письменник Віктор Михайлов, книга якого «Останній бій Урус-шайтана» здобула перше місце у номінації «Романи» міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова - 2017».

Окремо вітаємо Валентину Нетребич, яка перемогла у фіналі конкурсу і на неї чекає подорож до Київа.

Басня и другое

Почему Заяц самолёт не купил

Басня

Проживал в лесу Кум-заяц.

И решил он заработать.

(ему нужно было крайне

Закупить два самолёта).

Вот идет наш Кум к Медведю:

- Мишка, дай-ка мне работу.

- Хорошо! Иди не медля

За малиной на охоту.

- Что мне будет за награда? –

задает вопрос Косой.

- Не обижу я с оплатой! –

Был ответ. Идя домой,

Заяц думал: "Будет мало!

Я пойду ещё и к Белке.

Чтобы денег больше стало,

я и там возьмусь за дело!"

Белка сразу согласилась:

- Видишь желуди под дубом?

Собери их – сделай милость,

Заплачу тебе не скупо!".

Вот настал рабочий день.

Зайцу нашему не лень –

Побежал он за малиной

Видит: долго гнуть тут спину!

- Не начать ли с желудей

Этот мой рабочий день?

… Видит Заяц – еще ниже

нужно кланяться. "Повыше,

вроде ягоды растут!" –

он подумал. И маршрут

Изменил – бежит к малине.

Опоздал! кусты - пустые!

Возвратился к желудям –

собрала их все свинья.

Сел наш Заяц на пенек,

Загрустил. И невдомёк,

Что в два места разных сразу

Не успеть и по заказу.

Виктория Выходцева

Мій початок боротьби з "несанкціонованими" бійками однокласників

Мені в якомусь сенсі не пощастило з однокласниками. Вони чомусь дуже полюбляють битися. Дорослі кажуть – це тимчасово, це – лише вікові особливості. Це згодом пройде. Але ж мені доводиться шість разів на тиждень перебувати майже увесь день у цьому "бойцівському клубі". Як я, дівчинка, можу цьому завадити?  Спочатку я намагалася припинити це, умовляючи головних винуватців сварок з подальшим побиттям. Але дарма – ніхто мене не чув. Навіть більше - я становилася об’єктом їхніх лайок. Можна, звісно, просто відійти подалі, щоб не бачити цього. Але не з моїм характером – я просто не можу стояти осторонь. Навіть дівчинку, яка мені не дуже подобається (вона занадто зухвала) я захищала від нахабників, котрі намагалися забруднити її одяг фарбою.

Доволі швидко я зрозуміла, що марно гукати кожного разу дорослих, бо наша вчителька вже стільки провела "виховних розмов", що не перелічити. Це жодного разу не допомогло.

Випадок, про який я розповім, змінив моє ставлення до проблеми. Коли ми чекали на вчителя малювання, у холі сталася бійка. Два хлопця повалили іншого мого однокласника на підлогу. Один  тримав бідолаху, не дозволяв підвестися йому на ноги. Другий у цей час лупцював ногами по животу. Увесь клас це бачив. Вони стояли колом, дивилися, а деякі навіть реготали. Я не витрималася – і одразу кинулася до них, почала відтягувати від хлопчини, штовхати в різні боки.

Після цього вдома я плакала та умовляла матусю перевести мене на домашню форму навчання. Бо ходити у школу мені не хотілося. В мене було щось на кшталт нервового зриву.

І ось що я змогла – в якийсь момент я пригадала, що мій двоюрідний брат вчив мене прийомам боротьби. Я зможу зроби захват ззаду, відкинути одного з "бійців", потім, поки другий стоїть у шоці, я можу відштовхнути їх один від одного. Звісно, це не глобальне рішення проблеми, але хоча би це я змогла.

Лада Шкворець

 Усе, що робиться – робиться до кращого

-        Дніпряночка довго ти ще там? - спитав Таврік.

-        Ще хвилиночку, любий братику!

-        Давай швидше, ми на катер запізнюємося.

-        На катер? А де це ми їдемо?

-        Пам’ятаєш, ти мені розповідала про Францію, як ти хотіла там побувати?

-        Ми попливемо туди?

-        Так, майже туди.

День був пречудовий,  ласкаво світило сонечко, але не було надто спікотно. І саме погода дарувала гарний настрій, ніби заряджала людей на позитив. Діти  підійшли до каси, купили квитки і стали в чергу, щоб зайти на білий металевий борт катера. На фоні всіх інших він вирізнявся своєю новизною. Але весь "новенький" вигляд псував старий дерев’яний трап. Хоч ззовні катер був як новий, але всередині було все навпаки: лавки в ньому були якісь старовинні , місцями навіть облущилась фарба, але це не псувало сонячного настрою. Коли всі місця були зайняті, катер почав свій хід по Дніпру. Водичка була чиста і прозора, здавалося, що світ сонця просвічував її наскрізь. Попереду катера грайливо стрибали рибки, вони деякою мірою нагадували дельфінів. Лагідно шурхотів комиш. Все було таким чарівним, але Дніпряночка непокоїлася:

- Де ж Франція?

- Справа у тому, що я підготував для тебе розповідь про французьких херсонців.

- Так, давай, розповідай вже!

Жила-була собі у славнозвісній країні Франції начебто звичайна родина Вадонів. І якось батько з сином вирішили помандрувати. Вони згадали,  що на  їхньому горищі є килим-літак. Він був дуже незвичайний, розписаний цікавим орнаментом, а по краях - пухнасті китиці.  Батько з сином всілись на нього і полетіли в далекі далі. Довго вони пливли у гарячому літньому повітрі, їх вже мучила спрага, і вони вже мріяли скупатися. І тут як раз побачили під собою блакитну атласну стрічку. Саме в цьому місці Вадони вирішили зробити зупинку. Але раптом щось пішло не так: з-під килима почав йти дим, почали випадати нитки, а китиці стали дибки. На пульті керування заблимали ярко-червоні лампочки. Треба було робити термінову посадку.

Трохи перелякані мандрівники нарешті відчули під собою тверду поверхню. Навколо було місто – оскільки вони навіть не здогадувалися, де зупинились, вирішили спитати про це здивований натовп, який  мит тю скупчився навколо них. І люди відповіли, що ця гарна місцина - Херсонщина. Батько та син не дуже переймалися тим, що їм взагалі-то потрібно було повертатись додому, тому що були не проти пожити у цьому мальовничому краї. До того ж треба було відремонтувати килим. Батько Жозеф купив потрібні речі: голки, нитки, дроти для пульту. Потім запропонував сину прогулятись по центру міста. По дорозі вони помітили маленький покинутий будинок. Жозефу спало на думку саме тут зупинитися і  лагодити свій килим. Так і зробили. Пройшов тиждень, "літак" вже був відремонтований – можна нарешті повертатися до Франції. Але раптом Жозеф почув стук у двері - на порозі стояла молода дівчина з лампою у руках. Дівчина з дещо зніяковілою посмішкою спитала:

- Саме тут ремонтують поламані речі, чи не так?

Жозеф не зміг відмовити файній панночці – і невдовзі лампа була як нова. З цього все і почалося - люди з усього міста стали зносити у майстерню (так вони вважали) прилади, які вже давно не працювали. Коли Жозеф поцікавився, звідки вони знають, що він вміє лагодити механізми, то люди відповідали, що якийсь дивакуватий юнак розповідав їм про це та радив обов’язково звертатися.

Так маленький закинутий дім доволі швидко перетворився на механічну майстерню. Бізнес розгортався, а килим-літак все чекав свого часу, поки не опинився у найдальшому закутку, потім і зовсім –на горищі.  Згодом на місті будинку вже стояв та працював невеличкий чавунно-ливарний заводик.

Ежен вже давно зізнався батькові, що  саме він був тим дивакуватим юнаком, який радив містянам  нести до Жозефа зламані прилади, бо без тями закохався у дівчинку Марічку (ту саму, яка прийшла першою з лампою). Ежен не хотів кидати її та їхати з Херсонщини.

    Йшов час, Ежен взяв на себе управління ливарним заводом. А батька, який був уже у поважному віці, на килимі відправив додому у Францію.  Через великий труд Ежену присвоїли звання "Почесний громадянин Херсону". Чоловік продовжував жити зі своєю коханою у місті. Все у них було добре. У  Ежена і Марічки підростав син Олександр, якого згодом батько долучив до роботи на своєму заводі. Дуже часто Олександр ходив на набережну і милуватися кораблями, його кімната містила багато фотографій, моделей, малюнків різних суден. З дитинства він мав мрію зв'язати своє життя з суднобудуванням. І коли виріс, орендував ділянку на Карантинному острові та почав  будівництво суднобудівної верфі. Багато перешкод  чекало на нього на шляху до мрії. Але  Олександр їх здолав - йому все вдалося, і верф запрацювала…

-        Ось вона, до речі, - сказав сестричці Таврик і вказав на велике спорудження, яке було в кількох метрах від катера.

-        Вау, яка вона велика! Оце так, та це ж титанічна праця! І історія дуже захоплююча! А все почалося через поламаний килим-літак…

-        Ось бачиш, Дніпряночка, як буває у житті. Недарма кажуть: усе, що робиться – робиться до кращого.

Ельвіра Мєльгунова