17 грудня в «Ювілейному» у рамках ІІ Південного фестивалю книги та читання «Книжковий Миколай» відбувся святковий захід, під час якого були нагороджені переможці Відкритого літературного конкурсу для дітей «Я зміг». Нагадаю, що засновником є Видавничий дім "ЛінаПе", проводила конкурс Херсонська обласна бібліотека для дітей імені Дніпрової Чайки, а підтримували київське видавництво «Фонтан казок», інформаційну підтримку надала Українська бібліотечна асоціація.

У конкурсі взяли участь 68 авторів з різних міст України -з Ужгорода, Кропивницького, Харкова, Києва і звичайно ж – із Херсону та Херсонської області. Дуже активними були контурівці. Вітаємо переможців:

у віковій категорії 14-17 років

І місце - Мельгунова Ельвіра за твір "Не буває нічого неможливого"

ІІІ місце - Міщенко Фрол за твір "Між нулем та одиницею»

У номінаціях відзначені:
 «Гуманне ставлення до тварин» -  Шелегон Елеонора,

«Активна громадянська позиція» - Нетребич Валентина 

у віковій котегорії 10-13 років

ІІ місце - Юдіна Марія за твір « Вам зависоко? А мені – вже ні!!!»

ІІІ місце -    Виходцева Вікторія,  за твір «Моя маленька перемога»

У номінаціях:  

«Спеціальна відзнака за любов до читання» -  Волколупов Аполлон
«Актуальність обраної теми» - Шкворець Лада

 Дипломи студійці отримали з рук чудового дитячого письменника, редактора "Фонтану казок" Івана Андрусяка та організатора конкурсу Аліни Алієвої

А ще Маша Юдіна, Лада Шкворець, Світозар Швець та Аполлон Волколупов стали лауреатами Міжнародного творчого проекту "Моя домашня бібліотека (Алмати-Ереван-Новосибирск-Херсон) та отримали спеціальні діпломи.

Зі святом, Святий Миколаю!

Святий Миколай

Святий Миколаю, а я тебе знаю:

в минулому році вірші я складала –

тебе, добряка, я в них прославляла.

На тебе чекаю – і знов починаю:

Святий Миколаю, тебе я гукаю:

приходь до Херсону, до нашого дому.

Бо я була чемною весь довгий рік

Для тебе, трудяги, спекла я пиріг.

Святий Миколаю, тебе я вітаю!

І знову вірші я для тебе складаю

Цукерки – це добре, їх люблять усі

А ти – найдобріший зі всіх дідусів.
Лада Шкворець

На різні теми

Диво нашого степу

Бабуся Тавріка та Дніпряночки була чудовою казкаркою. А мешкала вона у селі Софіївка, що розташовано у Каховському районі нашої Херсонщини. Одного разу приїхали до неї її онуки та одразу звернулися з питанням:

- Бабусю, ми з Тавріком, поки їхали. сперечалися – чому у твоєму селі посеред степу, де майже нічого великого не росте,  такий великий парк? Ось  я гадаю, що тут не обійшлося без чаклунства, а Таврік вважає, що тут якась природна аномалія -оаза.

- На це питання я вам ввечері відповім, - загадково посміхнулася бабуся.

Коли діти повечеряли, вони нагадали бабусі  про обіцянку. І ось вона почала свою розповідь.

В країні Елладії жила собі у небагатій родині дівчина неземної краси на ім'я Софія. Її довгі руді коси сяяли, а в її глибоких очах, здавалося, відображалося саме щастя. Висока та струнка Софія приваблювала погляди усіх навкруги. Більш за все вона полюбляла рослини, вміла розмовляти з ними, співала їм пісень, від чого вони ще пишніше розквітали.

І ось одного разу до дня народження султану, що правив  Царьградом, який розташувався на півдні світу, прилетіла поштова золота голубка. В Царьграді ще не бачили таких птахів. Султану доповіли про це диво, і він повелів спіймати її та посадити у золоту клітку, щоб вона прикрашала його покої.

Ввечері тієї ж днини прислужниця помітила, що на лапці птахи прикручений якійсь папірець. Це був лист, і в ньому йшлося про Софію – про те, яка вона гарна, що полюбляє робити, де мешкає.

Почувши про такий діамант, султан схотів, щоб він належав тільки йому. І ось одного разу, коли Софія гуляла садами, її викрали воїни султана та відвезли у далекій Царьград. Правитель дуже зрадів, коли побачив цю перлину серед своїх наложниць. Але у нього почалися складні часи – забагато війн вів цей цар. Тому казна його швидко спустошилася. Він вирішив продати найцінніший скарб, а це була Софія, дуже заможному графу з іншої країни. Граф закохався відразу, він, звісно, дуже пишався її красою та дарував їй коштовності, будував для неї палаци. Але більш за все вона раділа, коли він створював парки.

Граф володів багатьма землями, у тому числі там, де були самі степи – на Херсонщині. Дізналася про це Софія – засумувала, що не бачать люди у тих місцинах краси зелених дерев. Вийшла вона з насінням на високу гору, погукала Могутній Вітер та просить:

- Вітере Могутній, неси це насіння різних дерев та інших рослин над степом широким, кидай їх  на землю.

Послухався Вітер, зробив це.

Потім пішла Софія у печеру, звернулася до Матінки Землі:

- Мати сира Земле, прийми до себе те насіння, що Вітер Могутній у степ переніс, накрий його своїм теплом.

Послухалася Земля, зробила це.

Тоді пішла Софія у темний ліс, у хащах якого ховалося чарівне озеро.  Стала вона вимовляти:

- Прозора Водиця! Напої те насіння, що Вітер Могутній у степ переніс. що Мати Сира Земля своїм теплом накрила. Дай йому сили, щоб пустило воно коріння.

Послухалася Вода, зробила це.

Вийшли одно разу люди села, що стояло у  степах Таврійської губернії та звалося чомусь Дурицьке, і побачили диво: прямо на їхніх очах почали проростати молоді деревця, перетворюючись на великий парк.

- Звідки ви, дерева? – спитали люди.

- Софія. Софія, Софія, - шелестять дерева.

І хто не спитає, звідки цей парк, завжди листя шепотить ім'я дівцини.

З того часу почало це село стало зватися Софіївкою, а парк, який там виріс, завжди згадує про грецьку красуню – зве її листям "Софія, Софія…".

- Я була права! – зраділа Дніпряночка, коли бабуся закінчила розповідь, – без чаклунства тут не обійшлося.

- А як на мене,-  заперечив Таврік, -  оази в пустелі – це теж диво,  але від природи.

 Лада Шкворець

За єдину українську націю

У звичайнім селі, що розкинулось біля Дніпра,

ще здавен жили люди. Традиції  їхні несхожі:

Були чутні в одних українські народні пісні,

Через тин – коли свято – звучали  "Сіртакі"

А навпроти - татарські розмови гучні.

Над звичайним селом, де рясніли черешні та вишні,

в мить одну якось сонця у небі не стало:

 налетіли загарбники – небо від смерті гуло,

матері зі сльозами синів на війну проводжали

і завмерло в єдиній тривозі село.

У розбитім селі, де Дніпро, мов поранений пес, завивав 

Три вдовиці біду свою чорну утрьох бідували –

не звучали пісні, не палали "Сиртакі" в дворах

і розмови татарські ледь чутно напроти лунали.

…Пройде час – і  загояться рани землі в яворах.

На сучасне село, де триває мобільне століття,

знов війна наступає, хоч зветься чомусь-то АТО.

Українець Михась,  грек Сашко і татарин Рустам,

як їх прадіди, змушені знов боронити країну -

матері, як прабабки, молитви возносять  хрестам.

Не окремий шматок, а єдину країну  боронять

української нації кращі й достойні сини.

Знов гуртує біда наші братні народи,

Адже воля дорожче за все – їй немає ціни!

Ельвіра Мєльгунова

Нагородження відбулося

21 листопада, у День гідності та свободи, відбулась церемонія нагородження переможців обласного інтелектуального турніру «Ігри патріотів Херсонщини».

Під час свята були нагороджені також дипломами та книжковими подарунками переможці Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу «Творчі канікули» (серед організаторів - Національна бібліотека України для дітей та Фонд Миколи Томенка "Рідна країна"). 

Конитурівці серед них були у такому складі: Лада шкворець, Елеонора Шелегон, Фрол Міщенко, Ельвіра Мєльгунова, Вікторія Виходцева, Валентина Нетребич.

На фото зі студійцям херсонській письменник Віктор Михайлов, книга якого «Останній бій Урус-шайтана» здобула перше місце у номінації «Романи» міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова - 2017».

Окремо вітаємо Валентину Нетребич, яка перемогла у фіналі конкурсу і на неї чекає подорож до Київа.

Басня и другое

Почему Заяц самолёт не купил

Басня

Проживал в лесу Кум-заяц.

И решил он заработать.

(ему нужно было крайне

Закупить два самолёта).

Вот идет наш Кум к Медведю:

- Мишка, дай-ка мне работу.

- Хорошо! Иди не медля

За малиной на охоту.

- Что мне будет за награда? –

задает вопрос Косой.

- Не обижу я с оплатой! –

Был ответ. Идя домой,

Заяц думал: "Будет мало!

Я пойду ещё и к Белке.

Чтобы денег больше стало,

я и там возьмусь за дело!"

Белка сразу согласилась:

- Видишь желуди под дубом?

Собери их – сделай милость,

Заплачу тебе не скупо!".

Вот настал рабочий день.

Зайцу нашему не лень –

Побежал он за малиной

Видит: долго гнуть тут спину!

- Не начать ли с желудей

Этот мой рабочий день?

… Видит Заяц – еще ниже

нужно кланяться. "Повыше,

вроде ягоды растут!" –

он подумал. И маршрут

Изменил – бежит к малине.

Опоздал! кусты - пустые!

Возвратился к желудям –

собрала их все свинья.

Сел наш Заяц на пенек,

Загрустил. И невдомёк,

Что в два места разных сразу

Не успеть и по заказу.

Виктория Выходцева

Мій початок боротьби з "несанкціонованими" бійками однокласників

Мені в якомусь сенсі не пощастило з однокласниками. Вони чомусь дуже полюбляють битися. Дорослі кажуть – це тимчасово, це – лише вікові особливості. Це згодом пройде. Але ж мені доводиться шість разів на тиждень перебувати майже увесь день у цьому "бойцівському клубі". Як я, дівчинка, можу цьому завадити?  Спочатку я намагалася припинити це, умовляючи головних винуватців сварок з подальшим побиттям. Але дарма – ніхто мене не чув. Навіть більше - я становилася об’єктом їхніх лайок. Можна, звісно, просто відійти подалі, щоб не бачити цього. Але не з моїм характером – я просто не можу стояти осторонь. Навіть дівчинку, яка мені не дуже подобається (вона занадто зухвала) я захищала від нахабників, котрі намагалися забруднити її одяг фарбою.

Доволі швидко я зрозуміла, що марно гукати кожного разу дорослих, бо наша вчителька вже стільки провела "виховних розмов", що не перелічити. Це жодного разу не допомогло.

Випадок, про який я розповім, змінив моє ставлення до проблеми. Коли ми чекали на вчителя малювання, у холі сталася бійка. Два хлопця повалили іншого мого однокласника на підлогу. Один  тримав бідолаху, не дозволяв підвестися йому на ноги. Другий у цей час лупцював ногами по животу. Увесь клас це бачив. Вони стояли колом, дивилися, а деякі навіть реготали. Я не витрималася – і одразу кинулася до них, почала відтягувати від хлопчини, штовхати в різні боки.

Після цього вдома я плакала та умовляла матусю перевести мене на домашню форму навчання. Бо ходити у школу мені не хотілося. В мене було щось на кшталт нервового зриву.

І ось що я змогла – в якийсь момент я пригадала, що мій двоюрідний брат вчив мене прийомам боротьби. Я зможу зроби захват ззаду, відкинути одного з "бійців", потім, поки другий стоїть у шоці, я можу відштовхнути їх один від одного. Звісно, це не глобальне рішення проблеми, але хоча би це я змогла.

Лада Шкворець

 Усе, що робиться – робиться до кращого

-        Дніпряночка довго ти ще там? - спитав Таврік.

-        Ще хвилиночку, любий братику!

-        Давай швидше, ми на катер запізнюємося.

-        На катер? А де це ми їдемо?

-        Пам’ятаєш, ти мені розповідала про Францію, як ти хотіла там побувати?

-        Ми попливемо туди?

-        Так, майже туди.

День був пречудовий,  ласкаво світило сонечко, але не було надто спікотно. І саме погода дарувала гарний настрій, ніби заряджала людей на позитив. Діти  підійшли до каси, купили квитки і стали в чергу, щоб зайти на білий металевий борт катера. На фоні всіх інших він вирізнявся своєю новизною. Але весь "новенький" вигляд псував старий дерев’яний трап. Хоч ззовні катер був як новий, але всередині було все навпаки: лавки в ньому були якісь старовинні , місцями навіть облущилась фарба, але це не псувало сонячного настрою. Коли всі місця були зайняті, катер почав свій хід по Дніпру. Водичка була чиста і прозора, здавалося, що світ сонця просвічував її наскрізь. Попереду катера грайливо стрибали рибки, вони деякою мірою нагадували дельфінів. Лагідно шурхотів комиш. Все було таким чарівним, але Дніпряночка непокоїлася:

- Де ж Франція?

- Справа у тому, що я підготував для тебе розповідь про французьких херсонців.

- Так, давай, розповідай вже!

Жила-була собі у славнозвісній країні Франції начебто звичайна родина Вадонів. І якось батько з сином вирішили помандрувати. Вони згадали,  що на  їхньому горищі є килим-літак. Він був дуже незвичайний, розписаний цікавим орнаментом, а по краях - пухнасті китиці.  Батько з сином всілись на нього і полетіли в далекі далі. Довго вони пливли у гарячому літньому повітрі, їх вже мучила спрага, і вони вже мріяли скупатися. І тут як раз побачили під собою блакитну атласну стрічку. Саме в цьому місці Вадони вирішили зробити зупинку. Але раптом щось пішло не так: з-під килима почав йти дим, почали випадати нитки, а китиці стали дибки. На пульті керування заблимали ярко-червоні лампочки. Треба було робити термінову посадку.

Трохи перелякані мандрівники нарешті відчули під собою тверду поверхню. Навколо було місто – оскільки вони навіть не здогадувалися, де зупинились, вирішили спитати про це здивований натовп, який  мит тю скупчився навколо них. І люди відповіли, що ця гарна місцина - Херсонщина. Батько та син не дуже переймалися тим, що їм взагалі-то потрібно було повертатись додому, тому що були не проти пожити у цьому мальовничому краї. До того ж треба було відремонтувати килим. Батько Жозеф купив потрібні речі: голки, нитки, дроти для пульту. Потім запропонував сину прогулятись по центру міста. По дорозі вони помітили маленький покинутий будинок. Жозефу спало на думку саме тут зупинитися і  лагодити свій килим. Так і зробили. Пройшов тиждень, "літак" вже був відремонтований – можна нарешті повертатися до Франції. Але раптом Жозеф почув стук у двері - на порозі стояла молода дівчина з лампою у руках. Дівчина з дещо зніяковілою посмішкою спитала:

- Саме тут ремонтують поламані речі, чи не так?

Жозеф не зміг відмовити файній панночці – і невдовзі лампа була як нова. З цього все і почалося - люди з усього міста стали зносити у майстерню (так вони вважали) прилади, які вже давно не працювали. Коли Жозеф поцікавився, звідки вони знають, що він вміє лагодити механізми, то люди відповідали, що якийсь дивакуватий юнак розповідав їм про це та радив обов’язково звертатися.

Так маленький закинутий дім доволі швидко перетворився на механічну майстерню. Бізнес розгортався, а килим-літак все чекав свого часу, поки не опинився у найдальшому закутку, потім і зовсім –на горищі.  Згодом на місті будинку вже стояв та працював невеличкий чавунно-ливарний заводик.

Ежен вже давно зізнався батькові, що  саме він був тим дивакуватим юнаком, який радив містянам  нести до Жозефа зламані прилади, бо без тями закохався у дівчинку Марічку (ту саму, яка прийшла першою з лампою). Ежен не хотів кидати її та їхати з Херсонщини.

    Йшов час, Ежен взяв на себе управління ливарним заводом. А батька, який був уже у поважному віці, на килимі відправив додому у Францію.  Через великий труд Ежену присвоїли звання "Почесний громадянин Херсону". Чоловік продовжував жити зі своєю коханою у місті. Все у них було добре. У  Ежена і Марічки підростав син Олександр, якого згодом батько долучив до роботи на своєму заводі. Дуже часто Олександр ходив на набережну і милуватися кораблями, його кімната містила багато фотографій, моделей, малюнків різних суден. З дитинства він мав мрію зв'язати своє життя з суднобудуванням. І коли виріс, орендував ділянку на Карантинному острові та почав  будівництво суднобудівної верфі. Багато перешкод  чекало на нього на шляху до мрії. Але  Олександр їх здолав - йому все вдалося, і верф запрацювала…

-        Ось вона, до речі, - сказав сестричці Таврик і вказав на велике спорудження, яке було в кількох метрах від катера.

-        Вау, яка вона велика! Оце так, та це ж титанічна праця! І історія дуже захоплююча! А все почалося через поламаний килим-літак…

-        Ось бачиш, Дніпряночка, як буває у житті. Недарма кажуть: усе, що робиться – робиться до кращого.

Ельвіра Мєльгунова

На конкурс "Я зміг"

Валентина Нетребич, 14 років

Стався до людей так, як ти хотів би, щоб ставились до тебе!

Якщо ти дитина і інколи бачиш несправедливість з боку дорослих, то не можеш нічого вдіяти… Бо ж в нас діти не можуть робити зауваження дорослим. До чого я веду? А ось до чого.

… Одного разу я їхала в маршрутці. Водій зупинився аби взяти пасажира. Ним виявилась звичайна бабуся. Та бабуся була старенька, тому пересувалась дуже повільно. Їй було важко підняти ногу на сходинку. Водій не хотів чекати, розлючено сказав:

-               Швидше, бабуню, я не збираюсь тут вічно стояти!

Він, ледве бабуся зійшла до салону, миттю рушив з місця. Бідолашна старенька ледь не впала, але водій навіть уваги на це не звернув. Проте бабуся лише винувато всміхнулась, ніби хотіла вибачитися за свою незграбність. Мене ситуація, звичайно ж, дуже зачепила. Я звільнила місце для  старенької, на що та подякувала, .

Я вже направилась до водія з претензіями, але щось всередині мене заговорило: "Стій! Він же дорослий чоловік! Хіба вихованій дитині можна дорікати дорослому за нечемну поведінку? Ясно, що ні!" І я промовчала, лише гнівно подивилася на водія, чого той, звісно, не помітив. 

Наступного разу усе повторилось. Але на цей раз до маршрутки зайшла матуся з маленьким хлопчиком. Це були мої сусіди. Як і завжди, я звільнила місце сусідці. Однак водій виявився спритнішим і затримав матусю біля каси.

-               Скільки вашій дитині років?

-               П’ять, – відповіла пасажирка.

-               Ні, я не вірю - завжди ви так кажете, аби не плати за проїзд.

-               Та що ви таке кажете! Я чесна людина! – заперечила сусідка.

-               Пред’явіть мені свідоцтво про народження!

-               Та де я вам його зараз візьму? – запитала розгублена жінка.

-               Так, або ви платите за проїзд або виходьте.

Жінка змушена була заплатити за проїзд дитини. Я пригадала бабусю, і знову мені кортіло захистити справедливість та чемність, однак моя "вихованість" не давала мені цього зробити. Лисуватий, але ще не старий чоловік з великим черевом і маленькими злими очиськами дратував мене. Додому я поверталась в жахливому настрої. Увесь час я думала лише про цього водія. Моя душа вимагала справедливості, але свідомість говорила, що я не можу нічого вдіяти. він – дорослий, а я  - дитина і тому змушена була промовчати. Але я подумала – може, за мене все скаже народна мудрість?

Наступного разу я зайшла у цю саму маршрутку. Побачивши знайому лисину, я навіть хотіла пропустити цю машину, але згадала про роздрукований на липучій стрічці вислів, який лежав в моєму портфелі. Тому сіла. Водій закрив двері і хотів вже їхати. І тут я побачила, що вже біля самої маршрутки стоїть та сама старенька. По її піднятій руці я здогадалася, що водій навмисно не дочекався її, закривши двері, як кажуть, під самим носом.

І тут я не стрималася. Намагаючись говорити спокійно і ввічливо, але наполегливо я звернулася до водія:

- Там пасажирка залишилася…

- Та буде лізти сто годин та стара, - буркнув він і різко рушив з місця.

Тут моя жага до справедливості вибухнула:

-               Вибачте, пане водію, але ви не маєте права так поводитися з пасажирами.

-               І чому ж це? – ніби знущаючись з мене сказав водій.

-               Я не вперше вже бачу, що ви ставитися до людей неприпустимо грубо. Перший раз ця старенька, яку ви зараз залишили за дверима, могла впасти, бо  ви не дали бідолашній сісти, завчасно натиснувши на газ. Вдруге ви взяли окрему плату за п’ятирічну дитину – я точно це знаю, бо то була моя сусідка. Я шкодую, що змовчала тоді. Але ось – спеціально для вас я роздрукувала приказку.  І я впевненим рухом приклеїла на скло папір зі словами: «Стався до людей так, як ти хотів би щоб ставились до тебе!»

Уся маршрутка мені аплодувала. А я пишалась тим, що знайшла спосіб,  вказати водію на його нечемність.

Отже, я змогла перебороти страх і трохи змінила цей світ на краще!

І це "Я зміг!"

Моя маленька перемога

Я була в чудовому настрої: нарешті отримала 10 балів по біології. Справа в тому, що вчителька не дуже полюбляла ставити високі оцінки, але моя відповідь була дійсно блискуча. А ще я нарешті перемогла у суперечці вередливу Лізу, до того ж встигла купити в їдальні останню булочку.

Нічого не вказувало на неприємності. Але коли до класу увійшла наша класна керівниця, її наполегливий погляд зупинився саме на мені. Я зрозуміла: зараз щось трапиться. Вчителька, поблискуючи скельцями окулярів сказала, що в конкурсі будуть приймали участь я і мій однокласник Рома. Отже, це "щось" було участю у конкурсі виразного читання. Рома вже не раз виступав і взагалі полюбляв голосно і з настроєм декламувати вірші. Тож  зараз він дуже зрадів. А ось я… Я полюбляла складати вірші та різні історії – мені завжди приходили на думку фантастичні і казкові пригоди. Я вже не раз отримувала нагороди на різноманітних літературних конкурсах. Але читати щось на публіці мені не дуже подобилося. Якийсь жах холодною рукою стискав щось у моєї середині, і я нічого не могла з цим вдіяти.

- Віко, ти ж складаєш гарні вірші. Тож треба виступити за нашу школу у номінації "Автори віршів".

Аргументи вчительки були зрозумілі. Я перехопила погляд Лізи і несподівано для себе дала згоду. На той час я тільки хотіла ще раз втерти носа цій зухвалій дівчинці. Тим паче, що конкурс маячив десь далеко – аж за два тижні. З численних моїх віршів вчителька обрала не самий мій улюблений, але я не сперечалась. Попереду була подорож у Львів, і життя здавалося мені цікавим і чудовим. На мене чекали всі ці стародавні замки з привидами, зелені гори, стрімкі та прозорі річки  - це справжня казка!

Але вона скінчилася, коли потяг зупинився у Херсоні. Вчителька чекала на пероні, усіх привітала, а мені нагадала:

- Завтра, Віко. чекаю на тебе. Будемо тренуватися, тобто буде репетиція.

Я навіть не одразу зрозуміла, про що йде мова. Яка репетиція на канікулах?!

- Вікусю, ти все забула! – посміхнулася мені матуся, помітивши, що я розгубилась.

Вдома я стала пригадувати вірш, з яким мала виступати на змаганнях. С подивом зрозуміла: я повністю його забула. Власноруч складений минулого року вірш глибоко сховався у пам'яті і  я не могла його звідти дістати. Надрукований варіант вірша я ще 2 тижні тому віднесла у школу і тепер зовсім не знала, що мені робити. Перед очима стояв прискіпливий погляд Лізи… Я намагалася скласти вірш знову, бо пам’ятала його суть. Але моя муза теж кудись поділася – мабуть, була на канікулах…

Родина, як могла, заспокоювала мене. Всі давали поради.

- У школі, як побачиш текст, то зразу згадаєш, - запевняла мама.

- Як це можна не пам’ятати власного вірша? – дивувалась бабуся. – Просто пригадай!

Молодша сестричка запропонувала:

- А ти, Віко, подзвони вчительці і дуже хворим голосом скажи, що геть нездорова…

У школі вірш таки знайшовся, але я почувалася не в своїй тарілці. Я читала його зовсім не виразно, весь час запиналася і  дуже соромилась. Вчителька заспокоювала мене, бо мій настрій чомусь став передаватися Ромі. Ми вдвох вже нагадували переляканих кошенят, яких хочуть втопити, а вчителька була схожа на дресирувальницю з цирку.

Ввечері я вирішила пристати на пораду сестри – прикинутися хворою. Цей чудовий вихід швидко перекрила мама, помірявши температуру та зазирнувши у моє горло.

- Дала згоду – то виступай. Не підводь свою школу. На тебе розраховують!

Доводи, що мені дуже лячно, на маму не подіяли. Бабуся, Софійка і кішка Аліса шкодували мене, але нічим не могли допомогти. Рідні дивилася зі співчуттям, Аліса щось муркотіла – мабуть, заспокоювала мене і умовляла змиритися зі своєю долею.

І ось цей день настав. Я майже годину крутилася перед дзеркалом, гиркаючи на Софійку, яка лізла поперед мене. Вбрання мені сподобалося – настрій трішки піднявся. В школі я ледве впізнала Рому – він буд якийсь блідий і на диво мовчазний. Моє піднесення стало стрімко падати. Вчителька з подивом дивилася на нас:

- Що це з вами? Ви ж не перший раз виступаєте. А ну, зберіться!

На ватяних ногах ми дійшли до Палацу молоді, де мов мурахи у мурашнику метушилися конкурсанти зі всіх шкіл міста. Вчителька заспокоювала нас  з Ромою, навіть намагалася розсмішити. Мене, звісно, прийшли підтримати бабуся, Софійка і мама.

Почалися виступи. Я тремтіла і була впевнена, що не пригадаю добру половину свого вірша.

- Може, втечімо? – пошепки запропонував Рома і кивнув у бік дверей.

- Тоді треба тікати  зі школи, із міста теж… Ми ж підведемо всіх, - нервово всміхнулася я.

Конкурсанти були різні – цікаві і не дуже, а деякі смішні. Одні розмахували руками, як вітряні млини. Другі дико виблискували очима на журі та слухачів. Треті, навчені не зрозуміло ким, читали сльозливі вірші. які зовсім їм не підходили по віку і розумінню. Були і такі, що декламували дійсно майстерно. Поступово ми з Ромою зрозуміли, що можемо прочитати не гірше за інших.

- Ми в тебе віримо, - шепотіла ззаду мама.

- Тільки не поспішай, - стиха мовила ліворуч вчителька.

- Дивись - я буду орієнтуватися на тебе! – наказував  праворуч Рома.

Я йшла на сцену – і хвилювання маленькими шматочками відпадало від мене. Я  витримала паузу, дочекавшись, коли всі в залі та всі члени журі стали дивитися на мене, і  видихнула перший рядок: "Херсон – це місто мрій…"

Я знову переживала ті почуття, котрі пришли до мене, коли я складала цей вірш. Я вимовила останній рядок – декілька секунд, які здалися мені цілою хвилиною, стояла тиша, а потім всі зааплодували. Мабуть, мої почуття "дійшли до слухачів", як і хотіла вчителька.

Спускаючись зі сцени під оплески, я почувала себе легкою. Я була горда, що переборола у собі страх перед сценою і здобула цю маленьку перемогу над своїм небажанням  виступати. Вона навчила мене більше вірити у свої сили, почувати себе більш впевненою, а це дуже добре.

До речі, Рома також виступив достойно.  
Вікторія Виходцева