Почему Заяц самолёт не купил
Басня
Проживал в лесу Кум-заяц.
И решил он заработать.
(ему нужно было крайне
Закупить два самолёта).
Вот идет наш Кум к Медведю:
- Мишка, дай-ка мне работу.
- Хорошо! Иди не медля
За малиной на охоту.
- Что мне будет за награда? –
задает вопрос Косой.
- Не обижу я с оплатой! –
Был ответ. Идя домой,
Заяц думал: "Будет мало!
Я пойду ещё и к Белке.
Чтобы денег больше стало,
я и там возьмусь за дело!"
Белка сразу согласилась:
- Видишь желуди под дубом?
Собери их – сделай милость,
Заплачу тебе не скупо!".
Вот настал рабочий день.
Зайцу нашему не лень –
Побежал он за малиной
Видит: долго гнуть тут спину!
- Не начать ли с желудей
Этот мой рабочий день?
… Видит Заяц – еще ниже
нужно кланяться. "Повыше,
вроде ягоды растут!" –
он подумал. И маршрут
Изменил – бежит к малине.
Опоздал! кусты - пустые!
Возвратился к желудям –
собрала их все свинья.
Сел наш Заяц на пенек,
Загрустил. И невдомёк,
Что в два места разных сразу
Не успеть и по заказу.
Виктория
Выходцева
Мій початок
боротьби з "несанкціонованими" бійками однокласників
Мені в якомусь
сенсі не пощастило з однокласниками. Вони чомусь дуже полюбляють битися.
Дорослі кажуть – це тимчасово, це – лише вікові особливості. Це згодом пройде. Але
ж мені доводиться шість разів на тиждень перебувати майже увесь день у цьому
"бойцівському клубі". Як я, дівчинка, можу цьому завадити? Спочатку я намагалася припинити це, умовляючи
головних винуватців сварок з подальшим побиттям. Але дарма – ніхто мене не чув.
Навіть більше - я становилася об’єктом їхніх лайок. Можна, звісно, просто
відійти подалі, щоб не бачити цього. Але не з моїм характером – я просто не
можу стояти осторонь. Навіть дівчинку, яка мені не дуже подобається (вона
занадто зухвала) я захищала від нахабників, котрі намагалися забруднити її одяг
фарбою.
Доволі швидко я
зрозуміла, що марно гукати кожного разу дорослих, бо наша вчителька вже стільки
провела "виховних розмов", що не перелічити. Це жодного разу не
допомогло.
Випадок, про який
я розповім, змінив моє ставлення до проблеми. Коли ми чекали на вчителя
малювання, у холі сталася бійка. Два хлопця повалили іншого мого однокласника
на підлогу. Один тримав бідолаху, не
дозволяв підвестися йому на ноги. Другий у цей час лупцював ногами по животу. Увесь
клас це бачив. Вони стояли колом, дивилися, а деякі навіть реготали. Я не
витрималася – і одразу кинулася до них, почала відтягувати від хлопчини,
штовхати в різні боки.
Після цього вдома
я плакала та умовляла матусю перевести мене на домашню форму навчання. Бо
ходити у школу мені не хотілося. В мене було щось на кшталт нервового зриву.
І ось що я змогла
– в якийсь момент я пригадала, що мій двоюрідний брат вчив мене прийомам
боротьби. Я зможу зроби захват ззаду, відкинути одного з "бійців",
потім, поки другий стоїть у шоці, я можу відштовхнути їх один від одного.
Звісно, це не глобальне рішення проблеми, але хоча би це я змогла.
Лада Шкворець
Усе, що робиться – робиться до кращого
-
Дніпряночка довго ти ще там? - спитав Таврік.
-
Ще хвилиночку, любий братику!
-
Давай швидше, ми на катер запізнюємося.
-
На катер? А де це ми їдемо?
-
Пам’ятаєш, ти мені розповідала про
Францію, як ти хотіла там побувати?
-
Ми попливемо туди?
-
Так, майже туди.
День був пречудовий, ласкаво світило сонечко, але не було надто спікотно.
І саме погода дарувала гарний настрій, ніби заряджала людей на позитив. Діти підійшли до каси, купили квитки і стали в
чергу, щоб зайти на білий металевий борт катера. На фоні всіх інших він
вирізнявся своєю новизною. Але весь "новенький" вигляд псував старий
дерев’яний трап. Хоч ззовні катер був як новий, але всередині було все навпаки:
лавки в ньому були якісь старовинні , місцями навіть облущилась фарба, але це не
псувало сонячного настрою. Коли всі місця були зайняті, катер почав свій хід по
Дніпру. Водичка була чиста і прозора, здавалося, що світ сонця просвічував її
наскрізь. Попереду катера грайливо стрибали рибки, вони деякою мірою нагадували
дельфінів. Лагідно шурхотів комиш. Все було таким чарівним, але Дніпряночка
непокоїлася:
- Де ж Франція?
- Справа у
тому, що я підготував для тебе розповідь про французьких херсонців.
- Так,
давай, розповідай вже!
Жила-була
собі у славнозвісній країні Франції начебто звичайна родина
Вадонів. І якось батько з сином вирішили помандрувати. Вони згадали, що на їхньому
горищі є килим-літак. Він був дуже незвичайний, розписаний цікавим орнаментом,
а по краях - пухнасті китиці. Батько з
сином всілись на нього і полетіли в далекі далі. Довго вони пливли у гарячому
літньому повітрі, їх вже мучила спрага, і вони вже мріяли скупатися. І тут як
раз побачили під собою блакитну атласну стрічку. Саме в цьому місці Вадони вирішили
зробити зупинку. Але раптом щось пішло не так: з-під килима почав йти дим,
почали випадати нитки, а китиці стали дибки. На пульті керування заблимали
ярко-червоні лампочки. Треба було робити термінову посадку.
Трохи
перелякані мандрівники нарешті відчули під собою тверду поверхню. Навколо було
місто – оскільки вони навіть не здогадувалися, де зупинились, вирішили спитати про
це здивований натовп, який мит тю
скупчився навколо них. І люди відповіли, що ця гарна місцина - Херсонщина. Батько
та син не дуже переймалися тим, що їм взагалі-то потрібно було повертатись
додому, тому що були не проти пожити у цьому мальовничому краї. До того ж треба
було відремонтувати килим. Батько Жозеф купив потрібні речі: голки, нитки, дроти
для пульту. Потім запропонував сину прогулятись по центру міста. По дорозі вони
помітили маленький покинутий будинок. Жозефу спало на думку саме тут зупинитися
і лагодити свій килим. Так і зробили. Пройшов
тиждень, "літак" вже був відремонтований – можна нарешті повертатися
до Франції. Але раптом Жозеф почув стук у двері - на порозі стояла молода
дівчина з лампою у руках. Дівчина з дещо зніяковілою посмішкою спитала:
- Саме тут
ремонтують поламані речі, чи не так?
Жозеф не
зміг відмовити файній панночці – і невдовзі лампа була як нова. З цього все і
почалося - люди з усього міста стали зносити у майстерню (так вони вважали)
прилади, які вже давно не працювали. Коли Жозеф поцікавився, звідки вони знають,
що він вміє лагодити механізми, то люди відповідали, що якийсь дивакуватий юнак
розповідав їм про це та радив обов’язково звертатися.
Так
маленький закинутий дім доволі швидко перетворився на механічну майстерню.
Бізнес розгортався, а килим-літак все чекав свого часу, поки не опинився у
найдальшому закутку, потім і зовсім –на горищі. Згодом на місті будинку вже стояв та працював
невеличкий чавунно-ливарний заводик.
Ежен вже
давно зізнався батькові, що саме він був
тим дивакуватим юнаком, який радив містянам нести до Жозефа зламані прилади, бо без тями
закохався у дівчинку Марічку (ту саму, яка прийшла першою з лампою). Ежен не
хотів кидати її та їхати з Херсонщини.
Йшов час, Ежен взяв на себе управління ливарним
заводом. А батька, який був уже у поважному віці, на килимі відправив додому у
Францію. Через великий труд Ежену
присвоїли звання "Почесний громадянин Херсону". Чоловік продовжував
жити зі своєю коханою у місті. Все у них було добре. У Ежена і Марічки підростав син Олександр, якого
згодом батько долучив до роботи на своєму заводі. Дуже часто Олександр ходив на
набережну і милуватися кораблями, його кімната містила багато фотографій, моделей,
малюнків різних суден. З дитинства він мав мрію зв'язати своє життя з суднобудуванням.
І коли виріс, орендував ділянку на Карантинному острові та почав будівництво суднобудівної верфі. Багато
перешкод чекало на нього на шляху до
мрії. Але Олександр їх здолав - йому все
вдалося, і верф запрацювала…
-
Ось вона, до речі, - сказав сестричці Таврик і вказав на
велике спорудження, яке було в кількох метрах від катера.
-
Вау, яка вона велика! Оце так, та це ж титанічна праця! І
історія дуже захоплююча! А все почалося через поламаний килим-літак…
-
Ось бачиш, Дніпряночка, як буває у житті. Недарма кажуть:
усе, що робиться – робиться до кращого.
Ельвіра Мєльгунова