Сторінки

неділя, 6 березня 2016 р.

Конкурсні твори

Сьогодні ми працювали над творами, які будуть подані на конкурси "ФантФест" та "Я – чарівник". 

Додатково контурівці отримали домашнє завдання – написати вірші за мотивами творів Ліни Костенко, з якими вони виступатимуть під час фестивалю, присвяченому видатній українській поетесі.

Шелегон Елеонора таки дописала свою фентезійну історію під таємничою назвою "ТЕРМИУС".
Глава 2.
После долгого падения мы наконец пришли в себя. Мы находились в помещении, очень похожим на дворец Термиуса.
- Где мы? – воскликнула я.
- Мы в Нижнем Мире, - сказал Термиус, помогая нам с Тимой встать. – Я не знаю, что тут случилось, раз меня вызвали таким необычным способом. Оставайтесь тут и не переживайте.
И он мгновенно исчез.
Я заметила, что Жоржик был очень взволнован.
- Что с тобой? – спросила я.
- Тут происходит что-то неладное, Жоржик, рассказывай, - возмущенно произнес Тима.
Рыбка начала рассказ:
- Дело в том, что тут правит помощник Термиуса – Варфлей. Король доверял ему, но за все это время Варфлей очень испортил Нижний Мир. Жители начали погибать, потому есть стало нечего, так как он все самое лучшее забирал себе. Термиус выбрал неправильного правителя, который все скрывает. И это я сделал так, чтобы мы все оказались в Нижнем Царстве, чтобы помочь Термиусу увидеть злодеяния Варфлея.
Вдруг раздались крики.
Мы выбежали из дворца и увидели, что Варфлей сжимает в руке камень с душой Термиуса, а сам король стал прозрачным и через несколько секунд совсем исчез.
- Мы опоздали, - растерянно воскликнул Жоржик.
- Ты же умеешь читать мысли, - напомнила я.
- Узнай, куда Варфлей прикажет спрятать душу Термиуса и мы поможем его спасти, - сказал Тима.
Нам повезло, что нас никто не заметил, ведь раньше никто из жителей Верхнего Царства, кроме Жоржика и Правителя, не мог сюда попасть. Поэтому мы затаились и ждали рыбку.
Когда он приплыл назад, он радостно сообщил, что знает, где находится камень с душой.
- Так чего же мы ждем. Давайте заберем его! – сказал Тима.
Но Жоржик остановил его, сказав, что все не так просто, что это камень охраняет двуглавый змей.
- Он всю жизнь был на цепи и не видел ничего больше, кроме своей пещеры. Варфлей не хотел его отпускать, а змей больше все на свете стремится к свободе, но оковы сдерживают его.
Слушая рассказ Жоржика, мы побежали.
Когда мы вошли в пещеру, змей начал издавать страшные звуки.
Я не испугалась и подошла к нему поближе.
- Ты чего меня не боишься? Смелая что ли? – удивился змей.
- У тебя есть то, что нам нужно.
- Какие наивные! Вы думаете, я отдам вам то, что мне приказал охранять Варфлей?!
- А ты знаешь, что ты охраняешь?
- Нет, но какая разница!
- Это душа Термиуса, и если ты нам отдашь её, то он освободит тебя.
- Термиус? А что с ним случилось?
- Варфлей забрал душу с его слабеющего тела, тем самым став Правителем двух миров.
- Почему я должен вам верить? Я не знаю кто вы! – глаза змея загорелись пламенем.
Тут подплыл Жоржик и спросил:
- Тима, ты отправишься обратно на Землю?
- Я бы хотел остаться тут навсегда, но с таким правителем мы погибнем!
Тут Жоржик перебил его и огорошил предложением:
- Ты готов стать Правителем?
Тима воскликнул:
- Но ведь если мы возродим Термиуса в моем теле, то моя душа погибнет!
- Вовсе нет, - улыбнулся Жоржик. – Дело в том, что если в жителя подводного мира вселяется душа Термиуса, то душа того существа гаснет, а новое тело Термиуса со временем исчезает. Мы не надеялись, что нам так повезет и в наше царство спустится человек, ведь именно если Термиус вселится в человека, то его тело будет бессмертным, а их души будут существовать вместе.
- Тогда я готов, - воскликнул Тима.
Услышав все это, змей отдал мне сундучок.
Я поблагодарила змея, открыла, взяла камень и приложила к Тиминой груди.
Вдруг свет озарил Тиму и он сказал:
- Спасибо вам всем.
Тима-Термиус подошел к змею, приложил руку – и оковы рассоединились.
Вдруг забегает Варфлей и…
В этот момент я открыла глаза и поняла, что это был всего лишь сон.

А Виходцева Вікторія створила сценарій короткометражного мультфільму:

Я – чарівниця
Було літо. Яскраво світило сонце. Дівчинка гуляла у парку. На ній було біле платтячко, волосся розпущене, не ногах білі сандалики.
Раптом загримів грім. Дівчинка підняла голову і побачила, що на недавно блакитному небі почали збиратися великі, грізні грозові хмари. Дівчинка опустила голову і поспішила додому.
А тим часом хмари почали темнішати. Дівчинка бігла через парк. Деякі перехожі повідкривали парасольки, але дощу ще не було.
Раптом з великого куща хтось занявкав. Дівчинка різко зупинилася і здивовано подивилася на кущ, а потім на хмари, з яких загрозливо гриміло. А в кущах все ще хтось жалібно нявкав.
Дівчинка підійшла до куща і поглянула, що за ним. Її очі були сповнені цікавості і жалю водночас.
У кущах лежало і нявкало кошеня. Воно було коричневого кольору, а лапка в нього була поранена.
Дівчинка якусь мить стояла в нерішучості, а потім обережно взяла кошенятко на руки і побігла додому.
Раптом почалася злива. Дівчинка прикрила кошеня своїм довгим і пишним волоссям. Усю дорогу воно мовчало. Коли дівчинка підійшла до свого великого дому із цегли, кошеня знову занявчало.
Дівчинка увійшла до під'їзду. Двері квартир були всі як один чорні, з блискучими жовтими ручками, а стіни під'їзду – зелені.
Дівчинка піднялася пішки на п’ятий поверх і подзвонила у чорний дзвінок. Двері квартири відкрила мама. Вигляд у неї був стривожений. Одягнена вона була у червоний халат, чорне волосся розпущене, на ногах червоні капці.
- Де ти була і навіщо принесла додому кошеня? – запитала вона після того, як впустила у квартиру доньку з кошеням на руках.
Помешкання, до якого увійшла дитина, мало сині кольори: і стеля, і підлога.
Дівчинка скинула туфельки, накинула капці та відповіла:
- Воно поранене, і я не могла залишити його під дощем.
За вікном посилилася злива, немов хтось стукався у шибу. Тільки тепер мама помітила, що у кошенятка поранена лапка.
Раптом із сусідньої кімнати вийшла чорна-коричнева киця. Дівчинка опустила невелике руде кошеня на ліжко. Маля лежало і нявкало.
- Мурка може не прийняти кошеня, - сказала мама.
Жінка й не помітила,, як Мурка застрибнула на ліжко і почала лизати поранену лапку кошеняти. Воно одразу перестало нявчати. За кицькою та кошеням спостерігали мама з дочкою.
- Гаразд, хай кошеня залишається, - сказала мама.
… Маленький котик прижився у дівчинки, яка часто любила казати:
- Як добре, що кошеня залишилося у мене.

А ще юна літераторка принесла вірш, написаний нею до Дня рідної мови.

Українська мова

Наша українська мова
Лагідна, мов колискова.
Дзвінко, голосно лунає
Над квітучими гаями.
І пишається піснями,
мелодійними словами.

А слова ті вільно ллються
з гір ясних на полонини,
заплітають вони коси
у червоної калини.

Українська наша мова
чарівлива і казкова,
Мов біленька та Лілея.
Нема кращої за неї!