Валентина
Нетребич, 14 років
Стався
до людей так, як ти хотів би, щоб ставились до тебе!
Якщо ти дитина і інколи бачиш
несправедливість з боку дорослих, то не можеш нічого вдіяти… Бо ж в нас діти не
можуть робити зауваження дорослим. До чого я веду? А ось до чого.
… Одного разу я їхала в маршрутці.
Водій зупинився аби взяти пасажира. Ним виявилась звичайна бабуся. Та бабуся
була старенька, тому пересувалась дуже повільно. Їй було важко підняти ногу на
сходинку. Водій не хотів чекати, розлючено сказав:
-
Швидше,
бабуню, я не збираюсь тут вічно стояти!
Він, ледве бабуся зійшла до салону,
миттю рушив з місця. Бідолашна старенька ледь не впала, але водій навіть уваги
на це не звернув. Проте бабуся лише винувато всміхнулась, ніби хотіла
вибачитися за свою незграбність. Мене ситуація, звичайно ж, дуже зачепила. Я
звільнила місце для старенької, на що та
подякувала, .
Я вже направилась до водія з
претензіями, але щось всередині мене заговорило: "Стій! Він же дорослий
чоловік! Хіба вихованій дитині можна дорікати дорослому за нечемну поведінку?
Ясно, що ні!" І я промовчала, лише гнівно подивилася на водія, чого той,
звісно, не помітив.
Наступного разу усе повторилось. Але на
цей раз до маршрутки зайшла матуся з маленьким хлопчиком. Це були мої сусіди.
Як і завжди, я звільнила місце сусідці. Однак водій виявився спритнішим і
затримав матусю біля каси.
-
Скільки
вашій дитині років?
-
П’ять, –
відповіла пасажирка.
-
Ні, я не
вірю - завжди ви так кажете, аби не плати за проїзд.
-
Та що ви
таке кажете! Я чесна людина! – заперечила сусідка.
-
Пред’явіть
мені свідоцтво про народження!
-
Та де я
вам його зараз візьму? – запитала розгублена жінка.
-
Так, або
ви платите за проїзд або виходьте.
Жінка змушена була заплатити за проїзд
дитини. Я пригадала бабусю, і знову мені кортіло захистити справедливість та
чемність, однак моя "вихованість" не давала мені цього зробити.
Лисуватий, але ще не старий чоловік з великим черевом і маленькими злими
очиськами дратував мене. Додому я поверталась в жахливому настрої. Увесь час я
думала лише про цього водія. Моя душа вимагала справедливості, але свідомість
говорила, що я не можу нічого вдіяти. він – дорослий, а я - дитина і тому змушена була промовчати. Але
я подумала – може, за мене все скаже народна мудрість?
Наступного разу я зайшла у цю саму
маршрутку. Побачивши знайому лисину, я навіть хотіла пропустити цю машину, але
згадала про роздрукований на липучій стрічці вислів, який лежав в моєму
портфелі. Тому сіла. Водій закрив двері і хотів вже їхати. І тут я побачила, що
вже біля самої маршрутки стоїть та сама старенька. По її піднятій руці я
здогадалася, що водій навмисно не дочекався її, закривши двері, як кажуть, під
самим носом.
І тут я не стрималася. Намагаючись
говорити спокійно і ввічливо, але наполегливо я звернулася до водія:
- Там пасажирка залишилася…
- Та буде лізти сто годин та стара, -
буркнув він і різко рушив з місця.
Тут моя жага до справедливості
вибухнула:
-
Вибачте,
пане водію, але ви не маєте права так поводитися з пасажирами.
-
І чому ж
це? – ніби знущаючись з мене сказав водій.
-
Я не
вперше вже бачу, що ви ставитися до людей неприпустимо грубо. Перший раз ця
старенька, яку ви зараз залишили за дверима, могла впасти, бо ви не дали бідолашній сісти, завчасно
натиснувши на газ. Вдруге ви взяли окрему плату за п’ятирічну дитину – я точно
це знаю, бо то була моя сусідка. Я шкодую, що змовчала тоді. Але ось –
спеціально для вас я роздрукувала приказку.
І я впевненим рухом приклеїла на скло папір зі словами: «Стався до людей
так, як ти хотів би щоб ставились до тебе!»
Уся маршрутка мені аплодувала. А я
пишалась тим, що знайшла спосіб, вказати
водію на його нечемність.
