В очікуванні ювілею із дня народження Дніпрової Чайки, ім’ям якої названа наша бібліотека, вихованці літературної студії написали твори за мотивами її доробку.
Ельвіра Мельгунова вправно впоралася із поетичним жанром, який неабияк дисциплінує кожного поета, - акровіршем.
Акровірш
Дує
сильний вітер,
Нагина
дерева.
І
стоїть калина.
Повністю
рожева.
Різнокольорове
Опадає
листя.
Веселяться
діти,
А
повітря чисте.
Час
летить невпинно,
А
роки – рікою.
Ймення
ювілярки
Кажемо
з любов’ю,
А
вона – казкарка.
Ельвіра
Мельгунова
Ладу Шкворець, як і саму письменницю, привабив образ чайки.
Легенда про
чайку
Давним-давно у одного князя народилася донька. І
вирішив він сповістити про це всю Київську Русь. Вислав він послів, спорудив
кораблі, але до всього народу звістка так і не дійшла.
Засумував князь. Та раптом до палацу зайшов відун.
- Я тобі допоможу, князю, - сказав він.
Дідусь наказав, аби йому принесли чорне вугілля,
біле полотно, тонке пір’я та пломенисті пелюстки маку.
Він склав предмети до мішку, зав’язав його та
прошепотів якісь потаємні слова.
- Відкривай, князю, - сказав дід.
Князь відкрив мішечок – і з нього випурхнула пташка.
Вона і донесла звістку до людей. Народ зрадів
радісній новині.
А птицю на честь князевої доньки прозвали чайкою.
Лада
Шкворець
А дві Вікторії продовжили тематику морської легенди (пригадаємо оповідання "Морське серце") Дніпрової Чайки.
Легенда про море та його мешканців
У сиву давнину стояло прекрасне місто. Люди у ньому
були щасливі.
Та одного разу сталося лихо.
Наринула на місто жорстока морська хвиля і потопила
його. Місто опинилося під водою на самому дні. Його мешканці перетворилися на
морських істот – риб, кальмарів, вугрів та восьминогів, а всі будинки
розвалилися на маленькі шматочки, які стали мушлями та коралами. Прекрасні сади
міста – дерева, кущі, трави – змінилися, і відтепер вони ростуть водоростями,
намагаючись дістатися до яскравого сонця.
А коли підводні мешканці бачать денця кораблів, вони
із сумом згадують про рідне місто, про свій колишній дім.
Вікторія
Як з’явився
підводний світ
Стояло дві гори, в них були печери. В одній жив
сильний хлопець-велетень, а в другій – дуже гарна дівчина-велетень. Вони палко
кохали одне одного, хоч ніколи близько не зустрічалися, бо їх роз’єднувала
велика розщелина.
Велетень-хлопець пообіцяв коханій, що здолає
перешкоду їхньому щастю. Одного дня він став кидати у розколину вирвані із корінням
дерева, кущі та каміння, щиро вірячи, що таким чином він наповнить до країв
розщелину. Кілька днів він трудився, але так і не побачив дно прірви. Він
засмутився і кинув цю ідею.
Він сидів, звісивши ноги у прірву. Раптом на нього
впала велика тінь. Велет підняв голову і побачив чималу грозову хмару. Радо
всміхнувшись, він підскочив і, простягнувши долоні, вчепився у край хмари та
притягнув її до себе.
Масивними ручищами хлопець витиснув з неї усю воду
прямісінько у провалля. А грім та блискавка, вдаривши у воду, зробили комашок,
що сиділи на листячку дерев та кущів, рибами, а вирвані велетнем рослини
перетворилися на корали та водорості.
Парубок сів на оболонку хмари, як на човен, і поплив
до коханої. Побачивши його, вона заплакала від щастя. Одна сльозина потрапила у
воду і вона солоною.
Вікторія
