неділя, 11 жовтня 2015 р.

Дві теми як одне

Взагалі-то тема в нас була про дзеркала, але багато хто поповнював Легендаріум.
Тому дві темі переплелися. Вийшло цікаво.

Як з’явилися рослини
Коли на світ вперше пришла Весна-молодша и побачила зовсім голу землю, вона занепокоїлася. Адже пташкам, тваринам та комахам не було, де жити і що їсти. Вона дуже розгнівалася на свою сестру – Весну-старшу, що хазяйнувала тут торік. 
Весна-молодша вирішила посадити рослини.  Вона навіть знала, де взяти насіння – требі йти до Повелителя пір року. Хоча цей чарівник жив дуже далеко, та вона була готова до будь-яких труднощів. 
На жаль, Молодша Весна так і не дійшла до Повелителя, бо коли вона втомилася і лягла відпочивати в печері, то Старша Весна завалила вхід важким каменем. Зосталася лише маленька дірочка. Весна-молодша стала кликати на допомогу. Але почула її лише пташка, якій було не під силу зрушити з місця велику брилу. Весна-молодша розповідала пташці свої пригоди і чула злостиве хихикання. Це була її старша сестра, адже вона заздрила кмітливості Весни-молодшої, бо сама не додумалася посадити на землі такі потрібні живим істотам рослини. Весна-молодша з пташкою почули ще одне недобре "хі-хі" – і Старша Весна зникла.
Просить затворниця пташку, яка зветься Горобець:
- Будь ласка, полети до Повелителя пір року та попроси насіння.
Горобець швидко подолав шлях до Повелителя. Пташка гадала, що він дасть цілий мішечок насіння, але Повелитель дав лише одне, але велике насіння.
- Чому тільки одне?
- Дізнаєшся, коли посадиш його коло печери, де закрита Весна-молодша.
Горобець дуже хвилювався, чи донесе він таке важку річ. Нарешті він долетів до печери. Посадив насіння у землю  - і виросло дерево. Своїм коріння воно розвалило міцне каміння. Вийшла радісна та світла Молодша Весна. Вона побачила, що на диво-дереві ростуть зовсім різні квіти та трави.  Вона була в захоплені. Подув теплий весняний вітер та поніс насіння понад землею. Впадуть вони, де схочуть – і забуяють ліси, галявини та степи.
Виходцева Вікторія, 9 років


Размышления про Комнату кривых зеркал

Почему зеркало в Комнате смеха кривое? Хотел бы я это узнать – ведь дома все зеркала ровные, правильные. И я в них нормальный мальчик.
А, знаю! Это потому что на планете, откуда родом то зеркало, кто-то стал спорить с ним. И зеркало обиделось и надулось. Бывают же злые и добрые зеркала – все как у людей! Хотя в целом, я думаю, на Зеркальной планете нет зла.
А может быть, именно на этом зеркале писал свои произведения стеклянный писатель? А после того, как ему не понравилось то, что он написал, он просто смял этот листок-зеркало и выбросил его в космос. А уже потом оно упало на Землю.
Или, может быть, прошелся по этому зеркалу великан… Не сломал, но вмятину оставил.
О, я понял! Оно – это зеркало – долго загорало на солнце и стало плавиться.
Нет, не так. Это зеркало захотело полетать – выпрыгнуло из окна и …
Или вот что: оно захотело полетать на воздушном  шаре, а воздушный шар зацепился за ветку и как лопнет: "Ба-бах!" – и зеркало уже на земле.
Все-таки не так. Наверное, оно за яблоком на дерево карабкалось… Или с лестницы упало…
Вот, знаю – зеркало в догонялки играло, и кто-то на него как прыгнет. Оно и скривилось.
Нет, никак я не найду ответ. Наверное, это останется тайной для меня.
 Но тут, чтоб я не мучился, мне всё объяснила мама.  Она сказала: "Однажды одно зеркало увидело свое отражение в другом зеркале. А ведь каждое из них всегда считало себя единственным и неповторимым. И с тех пор они обижаются и дуются друг на друга. Поэтому и работают в Комнате смеха кривыми зеркалами".
Маша Юдина, 8 лет

Кот Лорит и кот Тирол

Котёнок зеркало нашел,
а в нем жил страшный кот Тирол.
Котенок на него шипел –
в ответ Тирол шипел-ревел.
Потом они подрались –
царапались, кусались.
Потом заулыбались.
Котёнок громко замяукал,
Тирол за ним всё повторял.
Котёнок, наконец, устал.
Еще чуть-чуть – и с ног упал.
Тирол же спорить с ним не стал
И тоже долго сладко спал.
Лада Шкворець, 10 лет

Легенда о Драконе, или Откуда берутся вулканы
Жил один Дракон в темной пещере. Его звали Вулкан. Как-то раз на него напали воины. Он храбро защищался – не давал себя в обиду. А в следующий раз к пещере пришел мальчик и спросил:
- Почему ты всегда сидишь в темной пещере?
- Да вот -  все меня почему-то боятся. Никто со мной не дружит. А почему – не знаю.
- А я знаю!
- Так скажи мне!
- Потому что ты на всех нападаешь.
- Но я даже из пещеры не выходил! – удивился Вулкан.
- Все равно тебя все боятся! – сказал мальчик с опаской и ушел.
Просидел Дракон в пещере не год и не два. Надоело ему. Стал он карабкаться по стенам пещеры вверх. И вылез он на поверхность на самой вершине горы. И тут люди увидели его. Это был огненный дракон по имени Вулкан.
Грудковська Анфіса, 9 років

Чому з’явилися гори, або Велетень Картап та купець Олекса

Якось у Карпатах люди занепокоїлися, тому що той, хто ходив у гори, не повертався. Від хати до хати проносилася звістка, що в горах з’явився велетень. Люди почали називати його Картапом, тому що він жив у Карпатах. 
 В той же час у Києві мешкав знатний купець Олекса. Про нього знала уся Київська Русь. Якось купець дізнавсь, що є  величавий килим, на якому в мініатюрі виткано всю Київську Русь. Такий килим був лише один - у карпатському селі Вакулівка. Це село славилося тим, що починалося воно під горою, а закінчувалося вже за нею. Мешканці, щоб не обходити ту гору, пробили крізь неї прохід.
Ось зібрався Олекса і поїхав за диво-килимом. Але не один рушив, а разом із слугою Іваном. Їхали вони не день, не два, не три, а на п’ятий дісталися. Так уже стомилися вони у дорозі, що заїхали в першу-ліпшу хату у Вакулівці і заночували. А вже на ранок почали питати в господаря, де мешкає той майстер, що зіткав той знатний килим. 
- По той бік Квітучої гори, - сказав селянин, ставлячи на стіл сніданок. – Але будьте обережні, у нас ходять чутки, що в надрах гори мешкає велетень Картап. Він часом виходить шукати собі поживи. 
- Та це все чутки! – відказав Олекса. 
- Хіба існують велетні?! – посміхнувся Іван. 
- Як знаєте, - сказав невдоволено господар. 
Після сніданку Олекса з Іваном рушили за Квітучу гору...
Йшли вони недовго – тут до гори рукою подати. Ось і вхід у печеру. Іван заглянув туди та й каже:
- Щось не дуже хочеться туди йти…Може, підемо в обхід?
- В нас часу немає! Ти що, злякався?!
- Та ні… Якщо хочете, пане, підемо навпростець.
Йшли вони довго. Навіть занепокоїлися – та гора вже повинна була скінчитися. Раптом щось заревло-загуло. У Івана дух так перехопило, що він скаменів. Олекса ж кинувся тікати що є сили. Отже здобиччю Картапа став лише Іван. Посадів він в'язня за грати у велику клітку.
Олекса повернувся назад, до хати того самого господаря. Розповів про трагедію, а господар каже:
- Співчуваю, пане. Та й в мене таке ж горе. Була в мене донька. Марусею звали. Пішла вона у Квітучу гору за травами та корінням лікувальнім. Та й зникла. Гадаю, що і ваш Іван опинився у лапах велетня.
- Будемо шукати й рятувати! – рішуче мовив Олекса. – Збирайте, дядьку, військо. Підемо велетня вбивати!
Валентина Нетребич

(далі буде)

Напишите Ваш отзыв или комментарий!

Назва

Електронна пошта *

Повідомлення *